Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

Усе товариство залишило стіл і півколом оточило загорнуту в полотно статую. Іоанн Георг Пінзель, підморгнувши дружині, попросив «Його Величність Іоанна Антоновича» розрізати мотузку, що стягувала полотно. Гості зааплодували. «Імператор» незграбно махнув шпагою, ледь не заваливши всієї споруди. Полотно впало, і гості завмерли у захопленні. Хто у справжньому, а хто й в удаваному.

На круглій високій тумбі застигли в обіймах дві постаті — дівчини і чудовиська. Дівчина була зображена майже оголеною, спірально розгорненою у пароксизмі чи то жаху, чи то пристрасті. Її чудова голівка хилилася на напруженій шиї, ніби квітка, обпалена вогненним подихом пекла. Гнояк відразу впізнав ці буйні вигини дівочого тіла, ці довершені лінії стегон і ніг. Прообраз статуї він лише годину тому обціловував у садовій альтанці. Вкриту тілесною фарбою жіночу фігуру огортали крила і лапи небаченої потвори —рогатого лева з могутнім хвостом і кажанячими пристроями для літання. Ця фігура була посрібленою й теж розгорталася в динамічну й напружену форму.

— Що це за алегорія? — спитав Майстра отець Мартинович.

— Це алегорія під назвою «Дві Величні та Рівнославні Свободи, що вбивають одна одну», — відповів Пінзель і звелів подати гостям келихи.

«Це ж та хлопка!» — здогадалася Стася, розглядаючи жіночу половину скульптурної групи. Вона уявила, як прекрасна рабиня голою позує Майстрові і гаряча болісна хвиля прокотилася усім її тілом. Вона раптом гостро позаздрила нікчемому Гноякові, який міг встромити прутня у таке досконале тіло. Вона вирішила, що випросить у Пінзелевої цю хлопку для себе. Пінзелевій віддавна подобався її перстень з великим сапфіром. Добре, вирішила Стася, ця самовдоволена корова отримає персня.

Отець Мартинович тим часом спохмурнів. Якісь недобрі передчуття виникли в нього, й він вирішив обдумати все, що сталося сьогодні, на самоті, у перервах між ранковими молитвами. Цю переміну у настрої священика помітив мальтійський лицар,  гострі кути його обличчя ще погострішали.

[Майстерня таксидерміста Цві, Буданів на Сереті, Подільське воєводство, ніч на 3 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Цві розставив на столі скляні пляшечки з розчинами. Розклав ножі і скребки. Його обличчя було зосередженим, він молився. «Передвічний Ашем, Батько Десяти Світів, Боже Аврама, Іцхака і Давида, поможи своєму мандрівникові у прикрощах темного Малхуду[15]», — шепотів старий єврей, і полум'я свічок коливалося у ритмі його молитви.

Він вже дослідив сріблясту шкіру чудовиська. Плями «плісняви» при найближчому вивченні виявилися колоніями якихось мікроскопічних шкірожерів, котрі виділяли їдкий кислий слиз. Цві професійним оком оцінив роботу тих, хто обробляв шкіру після смерті чудовиська.

Ті давні майстри були фахівцями, але не мали достатньо часу, визначив Цві. Вони не пошкодували сулеми[16] для зовнішньої поверхні, але не змогли ретельно обробити жирові шари мездри[17]. Таку незвичну шкіру для повного знежирення треба було витримати під гіпсом упродовж чотирьох сеансів. Принаймні чотирьох. Але в тих давніх майстрів, судячи з усього, не було часу чотирьох сеансів. Певно, їх переслідували безжальні вороги. Й ті вороги будь-якої миті могли знайти їхню лабораторію. Тому майстри економили час на другорядних операціях.

Якби шкіру препарував Цві, він би використав арсеновий натр, розчинений у теплій воді до однієї сорокової від первинної емульсії, або — й навіть радше! — розчин арсенового мила з камфорою. Але ці тонкі технології просвітленого XVIII століття давні майстри не застосовували. Вони використали погано відфільтрований розчин арсену і зіпсували ним мездру. Невідфільтровані часточки отрути випалили непомітні для ока дірочки. Шкіра стала вразливішою для вологи і шкірожерів. Шкіра вже давно вимагала форми. Зберігання в рулоні вбивало її невідворотніше за вологу.

Цві протер плями слабеньким розчином камфори, потім обережно провів по них золотим ножем. Понюхав лезо. Запах йому не сподобався. Це був запах повільного тління, вікового занепаду, неспішного, але впертого. В цьому запаху не було надії. Шкіра тікала від свого охоронця в ніщо.

Хтось обережно постукав у двері майстерні. Цві накрив шкіру полотном і підкрався до дверей. Прислухався. За дверима дихали люди. Не Хава не діти. Інші люди. Чоловіки.

Цві витяг з-за пояса і сховав у рукаві ніж з довгим і тонким лезом. Ніж, зроблений з доброї сталі. Цим ножем він не зміг би відбитися від найманих убивць або від гайдуків старости. Але міг, у випадку чого, швидко вбити себе й уникнути тортур. Майстер сказав коротку молитву, відчинив двері й зітхнув з полегшенням. На порозі стояли старійшини юдейської громади — лихварі Моше і Шемаес. Від Шемаеса тхнуло часником, і цей запах, який завжди дратував Цві, сьогодні здався йому рідним і заспокійливим. Вони привіталися.

Цві не запросив старійшин увійти. Ці гості були некликаними. А ті намагалися одночасно й зберегти гідну поставу, і подивитися на ЩОСЬ, розкладене на столі.

— Біля південної рогатки повбивали вартових, — повідомив Шемаес.

— Боже Праведний, рятуй нас! Я теж чув постріли, — скрушно похитав головою Цві.

— В ім'я Господа, ти нічого не хочеш нам сказати? — спитав Моше.

— Ні.

— Ті, хто вбив вартових, були дуже вправними вбивцями. Надзвичайно вправними. Один з вартових чудом вижив та розповів війтовим людям дивовижні речі.

— Й що з того?

— Нащо таким посланцям зла наше тихе, мирне містечко? — спитав Шемаес і наставив на Цві прямий погляд великих темних очей.

— Нащо? Ви таки не знаєте? Як завжди — грабувати євреїв, гвалтувати наших жінок.

— Це не були грабіжники. Це не були гвалтівники.

— А звідки в тебе така впевненість, достойний Шемаесе?

Старійшини не відповіли. Роздивитися ЩОСЬ вони теж не змогли. Цві був вищий за них, і його постать затуляла надра майстерні.

— Той, хто приходив до тебе… — почав Моше.

— А то вже не Ваша справа, достойні.