Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

Коли чорна постать наблизилася, Майстер побачив, що це худий сивий пан, обличчя якого до самих вилиць заросло бородою. В розпаху чорного плаща було видно темно-зелену оксамитову сорочку з блискучими ґудзиками й срібний медальйон. Руки сивого закривали чорні замшеві рукавички, під якими вгадувались масивні персні. В руках він тримав лаковану тростину, котрою відганяв жебраків і псів.

Анцо і сивий потисли один одному руки. Пінзель помітив, що потискання було особливим: незнайомець тричі натиснув великим пальцем верхню фалангу середнього пальця кавалера.

— Так цій людині можна довіряти? — спитав сивий замість вітання. Запитуючи, він навіть не дивився на Майстра.

— Так, брате, — запевнив його мальтієць.

— Ходімо звідси, — сказав сивий, вціляючи тростиною найнахабнішого з циганчуків. — Тут забагато зайвих очей. А ще більше псів. Гицлі[26] теж занедбали справу. Але Вам, кавалере, поки що нема чого боятися. Ніхто з папіжників не насмілиться образити застільного друга великих світу сього, допоки володарка Катажина присутня у місті.

— Я сподіваюся, — коротко відповів Анцо. Всі троє пройшли повз нові муровища замку, проминули ріг бастіону і зійшли вулицею до великої кам'яниці з рустованим[27] порталом, масивними контрфорсами і широким каретним в'їздом, збудованим у вигляді подвійної арки. Над аркою було вирізьблено щит з гранатом, левиками й Андріївським знаком малого начерку.

В арці сивий повернув наліво, відімкнув ключем низькі металеві двері і повів прибулих сходами униз. Звідкись знизу блимало червонувате світло. Сходи повертали спіраллю. За другим поворотом відкрилася глибока ніша, обкладена цеглою. В ніші стояли дерев'яний стіл і лави. За столом сиділо четверо у масках. Перед ними на столі лежали короткі шпаги. Нішу освітлював нафтовий смолоскип.

— Брати мої, до уваги! Це ретельно перевірений мною брат, котрий знає належні знаки впізнання, — сказав сивий, вказуючи на кавалера. — А цей пан є тим невідомим, за надійність якого наш брат двічі поручився своїми життям та честю. Перший раз поручився у зашифрованому третім регулярним шифром листі, який ми отримали від нього на тому тижні, а другий раз щойно, на площі.

Майстер побачив, що сивий ховав під плащем кинджал з гострим лезом у формі видовженого трикутника. Тепер кинджал був спрямований на Пінзеля і в світлі смолоскипа виблискував золотом і червінню.

[Шинок Гершеля Неймана на Бучацькому тракті біля Золотого Потоку, Подільське воєводство, 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— …Я таки не помилився, Джіованотто! Не зовсім ще зосліп старий Бомбара! — повідомив пірат, повернувшись до столу. — Ці люди такі ж «литвини», як і ми з тобою. Одного з них я добре знаю. Він спритник з клану Блодо. А другий — його родич. Така сама свиняча пика, як і в інших з тієї сімейки.

— Їх теж найняли вбити нашого хитруна? —

— Навряд чи, — розсміявся Бомбара і випив півкухля, _ вони полюють на свою здобич. На якусь свою товстеньку дурненьку здобич. І ми скоро дізнаємося, Джіованотто, що це за здобич.

— Нащо це нам?

— Ми перехопимо в них замовлення.

 — А наш хитрун?

— Наш Джованні, як тобі відомо, раптово кудись поїхав. І невідомо куди. Отак. Одні кажуть, що до Monastyrisiko, інші, що до Stanislaffo. О, які варварські назви в цих тутешніх курників, і не вимовиш! Так-от, кажу я, нашого хитруна наразі немає. Й ми не будемо гасати за ним усією Тартарією, ні, ми з тобою будемо чекати його вдома. Чекання — це наша робота, Джіованотто. Вперте чекання у темряві… Але нащо сидіти отак дурно та проїдати останні гроші? Ми знайдемо виконавчі листи, які везуть ці спритники, дізнаємося, на кого вони полюють і хто замовники, вб'ємо цих Блодо, а потім швиденько самі виконаємо їхню роботу. Змовники заплатять нам. Так усюди роблять.

— Метре, мені це чомусь дуже не до вподоби.

— Ehi guagliol'o[28], ти ще малий і дурний. З кланом Блодо, аби ти знав, ніхто вже не рахується. Ніхто й ніде! Вони зневажені. Клан Блодо втратив честь, не відімстивши за своїх хлопців тридцять років тому. Корпорація нам тільки подякує.

— А Його Еміненція?

— А звідки він знатиме?

— Та тут повно шпигунів.

— Вони шпигують не за нами, а за магнатами і військовиками. Ми з тобою їм до дупи.

— Це все дуже ризиковано. Скільки їх?

— Три спритники. Там на столі стояли три гальби з пивом.

— А нас двоє.

— Я вартую п'яти таких вар'ятів[29] Блодо, запам'ятай це, Джіованотто. Добре запам'ятай це!

— Я не сумніваюся у Вашій вправності, метре Бомбаро, але ж нам з Вами не можна ризикувати Святою Справою. Якщо ми відволічемося на інше, хитрун втече.

— Куди це він втече, що ти таке верзеш, Джіованотто? В нього тут багатий дім, товстозада дружина, маленькі діти, замовлень на десять років наперед. І він нічого не підозрює, думає, що сховався у цьому смітті до самого Страшного Суду. Він вже забув Прагу, а його приятель хитрун Меретин узагалі встиг померти своєю смертю. Не дав нам на собі заробити, хе-хе…

— А якщо у цих… Блодо немає виконавчих листів? Якщо вони працюють на слово?

— Так ми ж спочатку все перевіримо. Якщо листів у них немає, ми тоді лишимо одного живим. Трошки живим. І в лісі ми його розпитаємо. Побачиш, як старий Бомбара вміє розпитувати таких от спритників. Як швидко вони починають розповідати про все-все. Плакати отакенними слізьми і розповідати. Як нерозкаяні грішники на сповіді у Святого Лоренцо.

— Так усе буде легко?

— А що