Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

— Ну як шо. Мордою об стіл мені дали, ось шо! — Чолов’яга примружився, ніби згадуючи пірует, через який його голова з усього розмаху приклалась об барну стойку. Засідання суду стало нагадувати комедійний скетч.

— Так прямо й дали?

— Я не пам’ятаю точно, просто пам’ятаю, що хотів схопити її за плече, а потім чи то підстрибнув, чи то смикнувся. І стіл пам’ятаю. І все. Потім тільки швидку пам’ятаю! — чолов’яга був такий простий і щирий, що судді не вдавалося стримати усмішку. Він закрив течку з матеріалами справи, відкинувся у кріслі й насолоджувався виставою.

— А далі що було?

— А далі вона кинула Джона й поламала на хрін руку Джоелю.

— Як?!

— Ну, ви можете її попросити, хай покаже як, але я вам, чесно, не рекомендую це робити, Ваша честь.

Зал уже веселився наповну. Секретар суду навіть стукнув молотком по столу, закликаючи до порядку. Упродовж усього цього балагану Джой сиділа, опустивши голову. Патріціо спостерігав за залом із виглядом Авраама Лінкольна, який щойно дізнався про перемогу під Ґеттісберґом, хоч і до того був упевнений у виграші.

— Колін Пейдж! — оголосив суддя, подивившись у папери. Колін негайно встав. — Яка була ваша мотивація? Ви перешкоджали затриманню міс Такахаші чи, навпаки, сприяли?

— Я просто не хотів, щоб вони зробили їй боляче! — Колін говорив так, ніби хтось наступив йому на ногу шпилькою. — Я знав, що затримання неминуче, і просто хотів її трохи вгамувати, щоб не наражатися на зайві проблеми. Вона була не зовсім твереза…

Суддя ще раніше, споглядаючи за цим усім із висоти своєї кафедри, тихенько підсміювався — не щодня в нього трапляються такі смішні процеси, — а тепер же, слухаючи свідка, взагалі закрив рукою обличчя. Його плечі ледь помітно тремтіли.

— Джой Такахаші! — Джой, не піднімаючи голови, рвучко встала. — Ви визнаєте себе винною в непокорі поліції?

— Так, Ваша честь! — ледь чутно промовила Джой.

— Гаразд. Тоді мені достатньо інформації, щоб оголосити вирок. Зауважу, що я замінюю формулювання «чинила опір» на формулювання «проявляла непокору». У зв’язку з цим я засуджую міс Такахаші до сорока годин громадських робіт у громадському центрі Ґренбі без відриву від основного місця роботи! — суддя стукнув молоточком. — Справу закрито!

Зал загув.

— Сорок годин громадських робіт у комунальному центрі Ґренбі! — до нас підскочила вже знайома нам Марта Гофберґ. — Це означає, що ви будете в нашому жіночому гуртку інструктором із самозахисту!

— Стривайте! — у мене в пам’яті раптом спливло: «…і підключу місцевий клуб самооборони і бойових мистецтв, там тепер багато жінок навчається…». — Про цей випадок вам розповів Патріціо, так?!

— Патріціо — мій однокласник! — гордо сказала одна з дівчат, висока й руда, здається, її звали Крістіана. Я все зрозумів.

— Це означає, що дідька лисого ви через тиждень виїдете на основне місце служби, — сказав я Джой. — Ви тут застрягли мінімум на місяць і один тиждень. Якраз буде час, щоб відшліфувати те, чого ми вас навчили.

— Боже, це прекрасно! — зраділа Франческа. Джой заплакала. — Чого ти, дурненька, рюмаєш? — заспокоювала бідолашну сицилійка. — Бачиш, усе владналося, усе закінчилося.

— Як там, Джой, у твоєму бусідо сказано? — до нас підійшов Патріціо. — «Кажуть, що самурай має утримуватися від зловживання саке, уникати зайвої пихи та розкоші. Якщо ти вмієш стримувати пристрасті, то остерігатися нічого. Але щойно в тебе піднімається настрій, то ці три речі стають небезпечними!»

— А ти, братику, добре підготувався! — захоплено сказала Франческа. — Пишаюся тобою!

Ми вийшли з будинку суду.

Джой винувато всміхалася.

— А в маорі до приходу європейців взагалі спиртного не було! — глибокодумно зауважив Колін.

— Правильно! — несподівано втрутилася Трейсі, піднявши вгору пальця. — Алкоголь — це зло! Я знаю кращий спо…

— Трейсі!

* * *

— Джорджіо! — в кабінет, мов тропічний ураган, влетіла Трейсі. — Франческа в біді!

У нас на базі не прийнято ставити багато запитань. «Франческа в біді» — це означає червоний рівень тривоги, «код 04» і термінову евакуацію одночасно. Тому я без зайвих слів кинув усі свої справи й вилетів із кабінету вслід за Трейсі. За нами кинулися Джой та Колін.

Ми бігли, як стадо сайгаків монгольським степом.

— Що сталося? — нарешті зумів спитати я.

— До Франчески якийсь виродок чіпляється!

— Де?!

— У їдальні!

Ситуація була серйозна, тому я наддав ходи.

Ми влетіли у корпус, і перше, що я почув, це крик моєї напарниці:

— Відчепися від мене!

Кількадесят метрів до їдальні я пробіг за три секунди. Я ніколи так швидко не бігав. У залі було майже пусто — хіба що біля вікна сиділа зграйка «засранців» (так у нас звали новобранців, які проходили курс навчання). Перед моєю напарницею, широко розставивши руки, ніби для обіймів, стояв курсант — здоровезний парубійко, коротко стрижений, круглолиций і кремезний. Франческа ридала. У неї була істерика. Парубійко сміявся.

Я влетів у їдальню і з ходу буцнув кривдника у груди, відштовхнувши його від Франчески. Трейсі підбігла й обняла заплакану сицилійку.

— Що тут відбувається?! — намагаючись зберегти спокій, спитав я.

Стрижений кавун посміхнувся.

— Вау-вау! А ти хто? Нянька? — курсанти за столиком зареготали.

Оцінивши противника, я зрозумів, що в цій ситуації в мене два шляхи: мовчки проковтнути образу, але залишитися цілим і неушкодженим, або спровокувати його на бійку, викликавши вогонь на себе, постраждати самому, але підставити супротивника під дисциплінарне покарання.

Я обрав перший варіант — ганебно відступити.

Ви можете мене осуджувати скільки завгодно, але мені вже було досить бійок. До того ж інцидент стався на території бази, тому прямо звідси я збирався піти до Еліс.

Спопеляючи кривдника поглядом (це єдина зброя, що була у мене в наявності), я мовчки позадкував, закриваючи спиною дівчат. Збагнувши, що справа зайшла надто далеко, курсанти за столом замовкли, але ніхто не рушив із місця.

— Ви чого язики в сраку позапихали?! — несподівано закричала на них Трейсі. — Невже ніхто не заступиться?!

«Засранці» мовчали.

Кавун правильно оцінив свою перевагу.

— Та я всього-на-всього хотів запросити твою подружку на побачення! А вона одразу почала на мене кидатися!

— Він хотів мене лапати! — крикнула Франческа й знов заплакала.

Ми продовжували відступати до виходу. Раптом поряд зі мною, пліч-о-пліч, став Колін, посиливши оборону.

— Та чого ви! Я її тільки трошечки обняв! Теж мені недоторка! Не будь така сердита, кицю, це погано для здоров’я! — крикнув нахаба і вилаявся: — От сучка!

І тут мене прорвало. Я стис кулаки й видав довгу тираду, де цензурні були тільки займенники. Я згадав усі лайливі англійські слова і, рясно мішаючи їх із російськими матюками, сказав покидькові, що я думаю про нього, про його кінцівки та інші частини тіла, а також куди і як надовго має відбути він і його близькі родичі. Франческа підсилила мою недипломатичну ноту середнім пальцем.

Наш демарш спрацював як спусковий гачок. Кавун почервонів і кинувся на нас. Між нами було всього кілька метрів — і я тільки й устиг, що крикнути через плече дівчатам: «Тікайте!» Мене заспокоювала тільки присутність Коліна, який теж став у оборонну позицію. Бійка була невідворотна, як раптом збоку від нас, із-під буфетної стойки, описуючи широке півколо, вилетіла чиясь крихітна ніжка, взута у чорний блискучий черевичок. Пролетівши з солідною швидкістю назустріч військовому черевику на високій шнурівці, ніжка вдарила його точно в ту мить, коли