У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
— Гадаєте, це може бути цікаво панові де Шарлюсові? (Я уявляв, що його брат теж має носити прізвище де Шарлюса. Сен-Лу щось пояснював мені в Бальбеку, але я забув.)
— До чого тут пан де Шарлюс? — урвав мене барон. — Ідіть до Робера. Я знаю, що ви сьогодні були учасником оргії, яку він урядив для жінки, що ганьбить його. Ви повинні вжити всього свого впливу і розтлумачити йому, якого великого жалю завдає він своїй бідолашній нені та всім нам, топчучи в болоті наші імена.
Мені кортіло відповісти йому, що на цій ганебній для Робера оргії мовилося лише про Емерсона, Ібсена, Толстого і що молода жінка вмовляла Робера пити тільки воду; бажаючи пролити бальзам на вражену Роберову гордість, я намагався обілити його коханку. Я не відав, що в цю хвилину, попри все своє пересердя, він винуватив себе, а не її. Навіть у зваді добряги зі злюкою, та ще й як добряга має слушність, завжди випливе якийсь дріб’язок, який може допомогти злюці довести, що в чомусь бодай він має рацію. А що все інше злюка начисто відмітає, то скоро добряга відчує, що той йому бодай трохи потрібен, скоро його приголомшить розрив, скоро, занепавши духом, він почне нещадно катувати себе, він згадає безглузді докори злюки й подумає, що вони були, мабуть, не зовсім безпідставні.
— Визнаю: у справі з намистом я вчинив зле, — сказав мені Робер. — Звісно, лихого наміру я не мав, але ж кожен може дивитися на все по-своєму. Рахиль мала важке дитинство. Для неї я насамперед багатій, який знає, що все купується грошима і з яким біднякові не змагатися, про що б там не йшлося: про те, щоб натиснути на Бушрона, чи про те, щоб вйпозивати судовий процес. Звісно, вона була зі мною жорстока, хоча я завжди зичив їй тільки добра. Але я здаю собі справу: вона гадає, ніби я хотів дати їй відчути, що її можна утримати грішми, а я цього і в голові не покладав. Вона так мене кохає! Уявляю собі, як вона це переживає! Небога! Аби ти знав, яка вона делікатна, просто не можу тобі розказати! Скільки вона для мене зробила доброго! Як вона зараз, мабуть, боліє душею! У кожному разі, як воно не обернеться, я не хочу, щоб вона мала мене за бидло, — біжу до Бушрона по намисто.
Може, потім вона визнає, що провинилася. Бачиш, мені нестерпна сама думка про те, як вона побивається. Хай уже краще вболіватиму я, я знаю, що все це химери. Але вона! Знати, що вона сохне, і не сохнути з нею заодно, ні, я збожеволію, краще вже нам розійтися. Хай вона буде щаслива без мене, як так склалося, це все, чого я домагаюся. Слухай, знаєш, усе, що дотичне до неї, без міри величезне, набирає чогось космічного, я мерщій лечу до ювеліра, а потім перепрошу її. Поки я до неї не прийду, чого тільки вона про мене не передумає! Аби ж то вона хоч знала, що я скоро прийду! Завітав би ти до неї про всяк випадок, може, все владнається. Може, — тут він блідо всміхнувся, ніби не сміючи вірити в таку мрію, — ми гайнемо втрьох за місто й пообідаємо. Але зараз ще сказати важко, — я не знаю як до неї підступитися. Сердега! Як би мені не роз’ятрити їй душу ще. більше^ А може, її рішенець уже остаточний.
Робер поволік мене до своєї матері.
— Бувайте! — сказав він їй. — Я мушу їхати. Коли дістану звільнення, не знаю; певно, не раніше, як за місяць. Щойно тільки дізнаюся — напишу.
Звичайно, Сен-Лу був не з тих синів, що, виїжджаючи у світ з матерями, гадають, ніби оприскливість у ставленні до них повинна врівноважуватися усмішками й уклонами, які вони приберігають для спілкування з іншими людьми. Це ж така світова річ — підло мститися на рідних, — мабуть, дехто вірить, що грубіянство щодо своїх є природним доповненням до вечірнього убрання. Хай би що сказала бідолашна матір, син, ніби його до когось приволокли силоміць і він хоче змусити дорого заплатити за своє висиджування в гостях, гасить її боязке лебедіння ядучим, коротким, крутим спротивом; даремно мати одразу пристає, — цим його аж ніяк не укоськуючи, — на думку сина, цієї вищої істоти: вона славитиме позаочі його гарну вдачу, а він і далі підпускатиме їй найколючіші шпильки. Сен-Лу був зовсім не такий, але йому так боліла розлука з Рахиллю, що і він, хоча й з іншої рації, грубіянив своїй матері, як ті сини — своїм. І коли він вимовляв прощальні слова, то побачив, як віконтеса де Марсант уся стрепенулася, ніби змахнула крилами, як раніше при появі сина, але зараз обличчя її було стривожене, а очі, вліплені в сина, зраджували розпуку.
— Як, Робере, ти справді йдеш? Дитино моя! Але ж це єдиний день, коли я могла б побути з тобою!
І майже пошепки, якнайприроднішим тоном, намагаючися вигнати з нього весь смуток, щоб не пробудити в синові жалю, бо це було б жорстоко, марно і тільки дратувало б його, вона додала щось на кшталт підказаного здоровим глуздом простого аргументу:
— Але ж це негарно з твого боку.
Але в її простоті було стільки несміливосте від намагання показати, що вона не важить на його свободу, так багато ніжносте, аби він не дорікнув їй, що вона позбавляє його втіхи, аж Сен-Лу відчув: ще трохи і він розчулиться і не по'ще до своєї приятельки. Але він скипів:
— Шкода. Гарно чи не гарно — нічого не вдієш.
І він почав картати свою матір гіркими докорами, хоча в душі, певне, відчував, що ці докори заслужив він сам; за егоїстами завжди залишається останнє слово: коли вони наважуються на рішучий крок, то що чутливіші струни зачіпають у них ті, хто їх умовляє, то більше обурення викликають у них своєю затятістю не вони самі, а ті, хто накидає їм конечність
