У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
Коли пані де Варант оприлюднила листи пані де Бройль, гарні й манірні, як вона сама, я сподівався знайти там якісь розмови з паном фон Шлеґелем. Але ця жінка шукала в природі лише того, що промовляє на користь віри.
Робер покликав мене у глиб салону, де він сидів з матір’ю.
— Який ти милий! — сказав я. — Як мені віддячитися? Може, пообідаємо взавтра разом?
— Гаразд, але тільки з Блоком, я з ним зіткнувся в під’їзді; привітався він зі мною сухо, адже я, правда ненароком, не відповів на два його листи (він не сказав, що образився на мене, але я і так відчув), зате потім він був зі мною такий уважний, що я не можу виявити невдячність до такого щирого друга. Я вірю, що ми нерозлийвода, принаймні він дружитиме зі мною повік.
Я не думаю, що Сен-Лу глибоко помилявся. Вішання на когось собак у Блока часто було наслідком щирої симпатії, якщо він чомусь вважав, що йому не одвзаємнюють. Він мало вникав у життя інших людей, йому не спадало на думку, що хтось може захворіти, поїхати, а тому мовчання він одразу сприймав за ознаку очевидного збайдужіння. Ось чому я ніколи не припускав, що для диких вихваток, які він собі дозволяв спершу як друг, а потім як письменник, він мав важливі приводи. Блок не тямив себе, коли йому відповідали на них крижаним спокоєм або тривіальністю, від якої він остаточно сатанів, зате одразу відходив, відчувши тепле ставлення до себе.
— А щодо того, що я, за твоїми словами, милий, — вів далі Сен-Лу, — то це зовсім не так, тітка сказала, що ти її уникаєш, не озиваєшся до неї. Вона думає, що ти держиш камінь за пазухою.
На щастя для мене, якби я і повірив цим словам, наша близька поїздка до Бальбека перешкодила б мені ще раз зустрітися з дукинею Ґермантською, запевнити її, що я не держу каменя за пазухою, а отже, змусити її признатися, що то вона держить камінь за пазухою. Досить було їй нагадати, що вона навіть не запропонувала мені оглянути Ельстірові картини. Одначе я не відчував ніякого розчарування; я і не сподівався, що дукиня Ґермантська нагадає мені про це; я знав, що не подобаюся їй і мріяти не можу про те, щоб вона мене покохала; усе, чого я міг бажати, це щоб завдяки її чарам у мені зостався від неї, — адже я бачився з нею перед від’їздом з Парижа востаннє, — солодкий спогад, який я повіз би з собою до Бальбека, і це живе вражіння жило в мені повік замість спогаду, заправленого тугою і смутком.
Віконтеса де Марсант раз у раз уривала розмову з Робером, аби сказати мені, як часто він говорить їй про мене і як він мене любить; ця палка її щирість мені аж дошкуляла, я-бо відчував, що вона викликана страхом погнівити сина, якого вона сьогодні ще не бачила, з яким прагнула зостатися наодинці і на якого, як гадала, не мала такого впливу, як я, звідси й потреба годити мені. Одного разу, почувши, що я питаю Блока, як ся має його вуйко, Ніссім Бернар, віконтеса де Марсант поцікавився, чи це не той, що мешкав у Ніцці.
— У такому разі він знав мого чоловіка ще парубком, — сказала віконтеса. — Муж мені казав, що це чудова людина, делікатна, шляхетна.
«Щоб вуйко ні разу йому не збрехав, — такого бути не може!» — мабуть, подумав би Блок?
Мене все поривало сказати віконтесі де Марсант, що Робер незмірно більш любить її, ніж мене, і що, хоча б вона відчувала до мене нехіть, я не з тих, хто міг би під’юджувати його проти неї, розвести їх. Після відходу дукині Ґермантської мені стало легше наглядати за Робером, і лише тоді я зауважив, що його знов бере пересердя, припливаючи до його стужавілого, понурого обличчя. Я боявся, що після сьогоднішньої сцени, коли він дався при мені безкарно поневірятися над собою коханці, потерпає його самолюбство.
Нараз він вирвався з материних обіймів і, потягнувши мене за столик із квітами, перед яким знову засідала маркіза де Віль-парізіс, подав знак іти за ним у ванькирчик. Я рушив туди, аж це пан де Шарлюс, гадаючи, що я вже йду геть, урвав на півслові розмову з князем фон Фаффенгаймом, і, рвучко крутнувшись, опинився просто переді мною. Я отетерів, побачивши, що він бере циліндр із літерою Ґ та з герцогською короною. У дверях до ванькирчика барон сказав, не дивлячись на мене:
— Бачу, ви вже буваєте в світі, так ось, зробіть мені втіху — одвідайте мене. Але це складненько, — додав він недбало і заразом прикидаючи щось у думці, ніби боявся назавжди позбутися втіхи, якщо змарнує нагоду домовитися зі мною про те, як її здобути. — Я рідко буваю вдома — ви мені напишіть. Але я волів би вам усе пояснити спокійніш. Я вже йду. Проведіть мене трошки. Я вас не затримаю.
— Будьте уважніші, пане, — сказав я. — Ви помилково взяли капелюха когось із гостей.
— Ви не хочете, щоб я взяв свого власного капелюха?
Я припустив, — саме таке скоїлося недавно й зі мною, — що хтось забрав його капелюха, а барон узяв собі першого-ліпшого, щоб не виходити простоволосим надвір, і от я, піймавши його на гарячому, загнав його на слизьке. Я не наполягав. Я вимовився тим, що мені ще треба перебалакати з Сен-Лу.
— Він саме балакає з цим ідіотом дуком Ґермантським, — докинув я.
— Оце сказав, як в око
