У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

Маркіза де Вільпарізіс почула мої останні слова. Вони її, мабуть, прикро вразили. Якби не йшлося про те, що неспроможне зачепити такого роду почуття, я подумав би, що образив сором’язливість маркізи де Вільпарізіс. Але ця думка мені не спала. Мені було добре з дукинею Ґермантською, з Робером, з віконтесою де Марсант, із паном де Шарлюсом, з маркізою де Вільпарізіс, я так і цокотів із ними, сипав як горохом.

— Ви збираєтеся йти з моїм сестринцем Паламедом? — спитала маркіза де Вільпарізіс.

Гадаючи, ніби вона зрадіє, дізнавшися про нашу приязнь із її улюбленим сестринцем, я весело відповів: «Він попросив мене піти разом. Я дуже потішений. Ви не уявляєте, як ми з ним дружимо, і я думаю — ми з ним невдовзі зійдемося ще ближче».

Невдоволення в маркізи де Вільпарізіс змінилося виразною тривогою.

— Не ждіть його, — стурбовано сказала вона мені, — він зараз розмовляє з князем фон Фаффенгаймом. Про домовленість із вами він, мабуть, забув. Ну, йдіть, ідіть, поки він стоїть до вас плечима.

А я не поспішав до Робера та його приятельки. Але маркіза де Вільпарізіс не могла дочекатися, коли ж я нарешті піду і я, гадаючи, ніби вона хоче перебалакати з сестринцем про щось важливе, попрощався. Обік неї дебелився по-олімпійському пишний дук Ґермантський. Кожен член його тіла нібито свідчив про казкові його багатства, ущільнювався завдяки цьому багатству буцімто на те, щоб сотворити цю таку коштовну людину; його багатство було перетоплене в один людиноподібний виливок. Коли я підступив до нього попрощатися, він підвівся ґречно з крісла, і я відчув марудну, тужаву тридцятимільйонну масу, що її урухомило, підняло і поставило переді мною старе французьке виховання. Мені здавалося, ніби це статуя Зевса Олімпійського, яку Фідій начебто вилив із щирого золота. Така міцна була влада єзуїтського виховання над дуком Ґермантським, точніше сказати, над його тілом, бо на його розум вона так глибоко не впливала. Дук Ґермантський сміявся зі своїх власних дотепів, але його не смішили дотепи інших людей.

На сходах на мене нагукали:

— Це ви так на мене, пане, чекаєте?

То був барон де Шарлюс.

— Чи не бажаєте пройтися пішки? — сухо спитав він, коли ми вийшли на подвір’я.

— Пройдімося, поки не трапиться фіакра.

— Вам треба зі мною побалакати, пане бароне?

— Авжеж, ви вгадали, мені треба вам дещо сказати, ось тільки не знаю, чи скажу. Звісно, я розумію, що для вас це дуже цікаво. Але воднораз передчуваю, що людина мого віку, коли починає мріяти про спокій, то це може породити безладдя в моєму житті, змусить по-дурному гаяти час. Не знаю, чи варті ви того, щоб я задля вас заварював цю кашу, я не маю приємности знати вас настільки, щоб на щось наважитися. Зрештою, може, ви не маєте охоти дістати від мене те, що я міг би вам дати, може, справді не слід турбуватися, бо, повторюю вам по щирості, мені це нічого, окрім клопотів, не заповідає.

Я сказав, що в такому разі треба про це забути. Припинення перемовин, мабуть, не було передбачене бароном.

— Даремно ви делікатність розводите, — урвав він мене. — Нема нічого приємнішого, ніж опікуватися людиною, яка варта цього. Для найкращих із нас захоплення мистецтвом, любов до антики, до колекціонування, до садівництва — це сурогат, ерзац, алібі. З глибини нашої бочки ми, як той Діоген, волаємо людину. Вирощуємо бегонії, стрижемо тиси за браком чогось ліпшого, бо тиси і бегонії податливі. Але ми воліли б присвятити себе викохуванню людини, якби були певні, що вона того варта. У цьому вся суть. Ви повинні бодай трошки знати себе. Варті ви цього чи не варті?

— Я зроду не завдам вам, пане, аж стільки мороки, — сказав я, — і повірте, все, що ви для мене зробите, матиме для мене велику вартість. Я глибоко зворушений тим, що ви вшанували мене своєю увагою і виявили бажання бути мені корисним.

На мій превеликий подив, барон подякував мені майже захоплено, і з раптовою довірою, що вразила мене ще в Бальбеку невідповідністю його різкому тонові, узяв мене під руку.

— З молодого недосвіду й легкодумства ви можете ляпнути щось таке, що може розвести нас у різні боки назавжди, — зауважив він. — А зараз, навпаки, ви мене розчулили, і я ладен зробити для вас усе, що можу.

Досі йдучи зі мною під руку й кажучи мені, хоча й з-пишна, добрі слова, пан де Шарлюс то впинався в мене пильним, проникливим, твердим поглядом, яким він вразив мене при нашій вранішній зустрічі під бальбецьким казино, і навіть за кілька років перед тим, біля рожевого терника, в тансонвільському паркові, коли він стояв поруч із пані Сванн, яку я тоді вважав за його коханку, то пас так невідривно очима фіакри, які о цій порі снували по вулиці, що деякі фурмани зупинялися, ніби на нашу вимогу. Але пан де Шарлюс махав їм їхати порожнем.

— Жоден мені не підходить, — казав він, — не ті ліхтарі, не по дорозі. Мені б хотілося, — вів далі він, — щоб ви мене правильно зрозуміли: моя пропозиція геть безкорислива, і я роблю її лише з доброзичливосте до вас.

А ще мене вразило (більше, ніж у Бальбеку), як сильно баронова вимова нагадувала Сваннову вимову.

— Ви, гадаю, досить розумні, щоб не подумати, що я звертаюся до вас за «браком знайомих», зі страху самотности й нуди. Про моїх родичів я вам не нагадую — я думаю, що хлопець вашого віку, виходець із дрібної буржуазії (він з утіхою наголосив на цих двох словах) має знати французьку історію. Бо ці люди з мого кола невігласи, як лакеї, і не читають нічогісінько. Колись прислужували королям магнати,