У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
— От лишенько! — сказав мені Сен-Лу. — У вуйка з пані Сванн справа йде на лад, а мама в блаженному невіданні — до них з розмовами! Для чистих усе чисте!
Я дивився на пана де Шарлюса. Його шпакуватий чубчик, усміхнене око за моноклем, що заламав брову, і червоні квітки у бутоньєрці творили ніби три рухомі верхів’я якогось разючого, пойнятого конвульсивним тіпанням трикутника. Я не зважився вклонитися йому, бо він нічим мене до цього не заохотив. Проте, хоч барон і не обертався в мій бік, я був переконаний, що він мене бачить; він оповідав якусь історію пані Сванн, чиє пишне манто кольору братків накривало йому коліно, а його верткі очі, як очі тих, хто торгує з рук і знай озирається, чи не йде «фараон», уже обнишпорили кожен куточок салону і укмітили хто де є. До нього підійшов привітатися пан де Шательро, але пан де Шарлюс помітив молодого дука, хіба як той виріс перед ним. Все це була, звісно, гра. На всіх таких людних збіговиськах з обличчя пана де Шарлюса майже не сходила розпливчаста, байдужа усмішка, якою він зустрічав усіх, хто йшов йому вклонитися, але яка не теплішала ні до кого з тих, хто вступав у її зону. А проте мені треба було привітатися до пані Сванн. Не знаючи, чи я знайомий з віконтесою де Марсант і з паном де Шарлюсом, вона прийняла мене досить холодно, мабуть, боялася, як би я не попросив її рекомендувати мене. Я поткнувся був до пана де Шарлюса й одразу пошкодував: він не міг мене не помітити, але вперто гнув кирпу. Коли ж я йому вклонився, то побачив послану вперед, щоб не відпускати мене, його руку і витягнутого пальця, з якого немовби було знято єпископського персня, і саме це, сказати б, порожнє святе місце барон немовби підставляв для поцілунку, але так, буцім я без поспиту — гріх непрощенний! — «вламався» в розліг, де світила його ні до кого не звернена, нікому не адресована усмішка. Його холодність не викликала підняття температури і в пані Сванн.
— Ти якийсь змучений і водночас напружений! — озвалася віконтеса де Марсант до сина, коли той підійшов привітатися з паном де Шарлюсом.
І справді, Роберів погляд іноді наче поринав аж у пучину, але зразу ж і спливав на поверхню, як норець, торкнувшися дна. Цим дном, таким для Робера болісним, що він моментально, досягнувши його, випливав, хоча за хвильку знов опускався, була думка про розрив із коханкою.
— Дарма, — додала мати, пестячи його по щоці, — дарма! Я така рада бачити мого хлопця!
Але ці пестощі, як видно, дратували Робера. Віконтеса де Марсант повела сина у глиб салону, в закапелок, де на тлі жовтого єдвабу фотелі бове вирізнялися своїм фіолетовим оббиттям, наче бузкові півники серед жовтню. Пані Сванн, опинившися сама і зрозумівши, що я дружу з Сен-Лу, покликала мене до себе. Не бачилися ми з нею віддавна, і я не знав, про що з нею говорити. Я не губив з очей мого циліндра, покладеного на килим разом з іншими, але мене взяла цікавість: чий же це циліндр, на підбої якого літера Ґ увінчана герцогською короною, адже він явно не був циліндром дука Ґермантського? Я знав усіх гостей поспіль, і такого циліндра начебто ніхто не міг мати.
— Яка славна людина цей маркіз де Норпуа! — сказав я пані Сванн, показуючи на посла. — Хоча Робер де Сен-Лу назвав його єхидою, але...
— Єхида він і є! — відповіла пані Сванн.
Помітивши, що думки її зосереджені на чомусь такому, що вона від мене таїть, я почав в’язнути до неї з розпитами. Пані Сванн, утішена тим, що хтось нею цікавиться в цій вітальні, де вона майже нікого не знає, потягла мене в куток.
— Ось що, мабуть, мав на увазі Сен-Лу, — озвалася вона, — тільки ви йому не переказуйте: він подумає, що я пащекуха, а я дуже дорожуся його думкою, ви ж бо самі здорові знаєте, що я «дуже порядна людигг >. Недавно Шарлюс обідав у дукині Германської; не знаю чому, заговорили про вас. Пан де Норпуа сказав, — це, звісно, бридня, не беріть цього собі в голову, ніхто не зважив на його слова, всі знають, що він батька не пошкодує, аби дотепніш було, — він сказав, що ви — напівістеричний підлипало.
Я вже колись описував свій подив, викликаний тим, що батьків приятель, маркіз де Норпуа, міг так говорити про мене. Але ще більшим дивом я здивувався, що те, що я з таким хвилюванням говорив про пані Сванн та про Жільберту, дійшло до принцеси Ґермантської, тоді як я думав, що вона не підозрює про моє існування на світі. Кожен наш учинок, кожне слово, кожен крок відокремлені від «світу», від людей, до яких вони не мають до-тичности, тереном, чия непроникність без кінця змінюється і зостається для нас загадкою; знаючи з досвіду, що якісь важливі заяви, що їх нам би хотілося мерщій довести до відома всіх (як-от мої гімни на честь пані Сванн, які я виспівував усім і при кожній нагоді в надії, що зі стількох насінин бодай одна зійде), слухають через верх саме тому, що ми так палко їх поширюємо, ми часто буваємо, природно, далекі від думки, що якась випадкова репліка, про яку ми й самі давно забули, іноді навіть і не висловлена нами, а народжена мимохідь внаслідок певного заломлення іншої репліки, безперешкодно долатиме величезні гони, — в даному разі, аж до принцеси Ґермантської, — і
