У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

до себе молодого Блока, така запекла була з неї антисемітка. Але протяг-вітер дрейфусарства кілька днів тому заніс до неї Блока-старшого. Батько мого приятеля був у захваті від пані Сазри; надто йому сподобався її антисемітизм; він бачив у цьому доказ її щирости й одвертости дрейфусарських її переконань, ось чому його потішила її згода прийняти його у себе. Він навіть не образився, коли пані Сазра взяла й ляпнула при ньому: «Пан Дрюмон саджає ревізіоністів до одного лантуха з протестантами і жидами. Гарна кумпанія нівроку!» «Бернаре! — вернувшись додому, сказав він гордо панові Ніссіму Бернару. — Ти знаєш, вона таки заражена цим забобоном!» Але Ніссім Бернар нічого не відповів, а тільки зняв до неба свої янгольські очі. Він журився недолею жидів, згадував своїх приятелів християн, з причин, які з’ясуються згодом, з роками робився все манірнішим та церемоннішим і скидався тепер на ларву з картини прерафаеліта — личинку, в якої стирчать ніби випадково встромлені пера — такими самими безглуздими видаються волоски в опалі.

— У справі Дрейфуса є одна прикрість, — провадив барон, досі не випускаючи моєї руки. — Вона нищить товариство (я не кажу: добре товариство, воно давно вже не заслуговує на цей похвальний епітет), через наплив паній і панів Хамів, Хайок, Хамських, зрештою темних типів, на яких я натикаюся навіть у моїх кузин, бо вони належать до якоїсь патріотичної антижидів-ської ліги, ніби політичні погляди дають право на становище у суспільстві.

Це величання зближувало барона де Шарлюса з дукинею Ґер-мантською. Я вказав йому на цю подібність. Мабуть, він думав, ніби я не знайомий з дукинею, але я нагадав йому вечір ув Опері, де він явно ховався від мене. Де Шарлюс заявив дуже рішуче, що не помітив мене, і, зрештою, переконав би мене, якби через одну дрібну околичність у душу мені не заронилася підозра: а що як пан де Шарлюс такий гордій, що йому було б неприємно, якби його побачили разом зі мною?

— Вернімося до вас, — сказав барон, — до моїх планів щодо вас. Є, пане, таке собі франкмасонство, — я нічого не можу вам про нього повідомити, окрім того, що воно нараховує у своїх лавах чотирьох європейських володарів. Так ось, оточення одного з них, а саме німецького цісаря, хоче вилікувати його від цієї химери. Це не жарти, ми через нього на волосинку від війни. Атож, саме на волосинку. Ви чули, як один чоловік увірив, що в нього у пляшці китайська принцеса? То була маячня слабого. Його вилікували. Але тоді він спав з розуму, подурнішав. Є хвороби, яких не треба лікувати, бо вони бережуть нас від ще небезпечніших. Мій кревний мав хворий шлунок, він не міг травити жодної їжі. Найбільші фахівці-шлуночники курували його марно. Я повів його до одного лікаря (теж, до речі, цікава фігура, про нього можна було розповісти чимало дивовиж). Лікар одразу збагнув, що ця недуга чисто нервова. Він переконав хворого, що йому можна їсти все. Але мій кузен мав ще й нефрит. Шлунок засвоював їжу добре, а нирки, зрештою, відмовили, і мій кузен, замість дожити до старощів з вигаданою шлунковою хворобою, яка його посадила на дієту, помер у сорок років з вилікуваним шлунком, але зруйнованими нирками. Ви набагато переросли своє оточення і, хто зна, може, з часом виб’єтеся на того, на кого могла б колись вибитися видатна людина, якби якийсь добрий геній відкрив їй закони пари та електрики, коли люди ні сном ні духом їх не знали. Зрозумійте: я зроблю вам велику послугу, але я маю надію, що ви зробите і мені не меншу. Вищий світ давно мені байдужий, я живу тільки одною великою пристрастю: спокутувати свої давні гріхи, поділившися моїми скарбами з душею ще незайманою, здольною любити доброчесність. Я пережив великі гризоти, пане, може, колись я вам про себе розповім, я втратив дружину, істоту найшляхетнішу, найгожішу, найдосконалішу, яку тільки можна вимріяти. Мої молоді родичі не те що не гідні, а нездатні прийняти ту моральну спадщину, про яку я мовив вам. Хто зна, може, ви і є саме той, до кого вона може перейти, той, кого я можу наставляти і звеличувати, я б від цього тільки виграв. Може, втаємничивши вас у велику дипломатію, я знову відчую до неї смак і нарешті візьмуся до цікавих справ, а ви мені підсоблятимете. Але щоб у цьому переконатися, я маю бачитися з вами часто, дуже часто*, щодня.

Я надумав, користуючися з цієї несподіваної ласки барона де Шарлюса, звернутися до нього з проханням: чи не може він влаштувати мені зустріч із братовою, але в цю хвилину мою руку ніби вдарило струмом. То випручав свою руку барон де Шарлюс. Попри те, що він, розмовляючи, стріляв очима навкруг, він тільки оце вгледів графа д’Аржанкура, який виринув із-за рогу. Для бельгійського посла то була, мабуть, прикра зустріч; він підозріливо бликнув на мене, ніби перед ним була проява, — майже так само дукиня Ґермантська блимала на Блока, — і спробував нас поминути. Але де Шарлюс, ніби намагаючись попасти йому на очі, нагукав на нього і сказав дось, аби сказати. Гадаючи, може, що граф д’Аржанкур мене не впізнав, барон сказав йому, що я великий друг маркізи де Вілььпрізіс, дукині Ґермантської, Робера Сен-Лу, а він, барон де Шарлюс, давній друг моєї бабусі й був би щасливий перенести на онука бодай частку своєї симпатії до неї. І все ж від мене не приховалося, що, хоча в маркізи де Віль-парізіс графові д’Аржанкурові лише названо моє ім’я, граф був тепер зі мною холодніший, ніж годину тому, та й потім він ще довгенько при зустрічах зі мною бокував. Того вечора він дивився на мене цікаво, але неприязно, а коли прощався з нами, подав мені після вагання руку, але одразу ж її відсмикнув.

— Ця зустріч не з приємних, — сказав пан де Шарлюс. — Д’Аржанкур вельможного роду, але зле вихований, дипломат поганенький, невірний чоловік, бабій, готовий образ шальвіри; з розбору людей, які не здатні зрозуміти, зате здатні цілком занапастити достеменні вартості. Я маю надію, що наша приязнь, якщо тільки вона виникне, буде саме такою вартістю, і ще сподіваюся, що ви будете ласкаві оберігати її, так само як і я, від копняків ось таких ослів,