У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

«певна річ», я знаю його надто мало, аби величати «любий друг», але міг би називати його при дівчині «ну, звичайно, не «любий маестро»... а, як вам не важко, «любий артисте», — у жилетника я все-таки не став, як висловлюється Сен-Сімон, «титулувати» його; я вдовольнився тим, що у відповідь на його «ви» теж казав йому «ви». Перебравши кілька оксамитних камізельок, він зупинився на яскраво-червоній, такій ядучій, що, попри свій несмак, він потім так і не надягав її. Дівчина вернулася до роботи з двома «підсобницями», але мені здалося, ніби Морель-молодший, в якому вона впізнала людину «свого кола» (тільки чепурнішого й багатшого), їй неабияк припав до мислі. Мене дуже здивувало, що серед знімків, надісланих мені його батьком, я знайшов портрет міс Сакрипант (тобто Одетти) Ельстірової роботи, і, проводжаючи Шарля Мореля до брами, я сказав йому: «Боюся, ви не зможете мене просвітити. Чи вуйко знав близько цю даму? Я не уявляю, в яку добу його життя вони зійшлися; мене це цікавить через пана Сванна...» — «Ага, я забув вам сказати, що батько звелів мені звернути вашу увагу на цю даму. Ця представниця напівсвіту снідала у вашого вуйка, коли ви приходили до ньог© востаннє. Батько не знав, чи можна вас впустити. Здається, ви сподобались цій шалапутці, і їй хотілося ще раз вас побачити. Аж це, за батьковими словами, у вас сталася хатня морква, і вас більше у вуйка не бачили». Тут гість послав дальню прощальну усмішку Жюп’єно-вій сестрениці. Вона дивилася на нього і, мабуть, милувалася на його щупле обличчя з правильними рисами, на його пухнастий чуб, на веселі очі. А я, ручкаючися з ним, думав про пані Сванн і казав собі вражено — настільки вони вбилися мені в тямку відрубними і різними, — що нині мені доведеться стопити її водно з «дамою в рожевому».

Пан де Шарлюс умостився незабаром біля пані Сванн. На всіх збіговиськах він, надутий з чоловіками і милуваний жінками, тулився до найгожішої з них ніби на те, щоб красуватися при ній. Сурдут чи фрак надавали баронові подібносте до портрета чоловіка в чорному, біля якого, за примхою колориста, кинуто на стільця яскравого плаща для маскованого балу. Таке сусідство зазвичай з якоюсь «високістю» давало панові де Шарлюсові переваги, в яких він так кохався. Так, скажімо, на якомусь святі господиня дому тільки баронові відступала крісло попереду серед дам, тоді як інші чоловіки пасли задніх. Та ще й, захоплений пікантними історійками, які він дуже голосно розповідав зачарованій ним дамі, барон завдяки цьому позбувався обов’язку вітатися і помічати інших. За напахченою затулою, за яку йому правила обрана ним вродливиця, він сидів посеред вітальні, ніби в театральній ложі, і коли підходили, щоб привітатися з ним, сказати б, через благоухания його сусідки, він міг дозволити собі щось муркати, не уриваючи розмови з дамою. Певна річ, пані Сванн була не з тих жінок, при яких пан де Шарлюс так любив хизуватися. Але він демонстрував свою закоханість у неї та симпатію до Сванна, знаючи, що їй приємна його догідливість, а йому самому хлібило те, що його виславлює найвродливіша з присутніх у цьому салоні жінок.

Зрештою ці візити пана де Шарлюса маркізу де Вільпарізіс не надто втішали. Зате він, бачачи в тітці великі вади, таки дуже її кохав. Але іноді, угніваний через вигадані образи, завдані йому нею, він, даючи собі волю, писав до неї дуже гострі листи і витикав їй усякий дріб’язок, якого досі нібито не помічав. Для прикладу наведу один інцидент, про який я дізнався в Бальбеку. Маркіза де Вільпарізіс, потерпаючи, що їй не вистачить грошей до кінця її відпочинку, і, не мавши охоти, через скупість і нехіть до зайвих видатків, просити надіслати гроші з Парижа, позичила три тисячі франків у пана де Шарлюса. Через місяць барон, розсердившись на тітку за якусь дрібничку, зажадав по телеграфу вернути йому борг. Отримав він дві тисячі дев’ятсот дев’яносто з чимось. За кілька днів, побачивши тітку в Парижі, він у приязній розмові дуже тактовно звернув її увагу на помилку, допущену банком при пересиланні переказу. «Ніякої помилки тут немає, — заперечила маркіза де Вільпарізіс, — телеграфний переказ коштує шість франків сімдесят п’ять сантимів». — «Ага, то ви вирахували самі? Тоді все гаразд! — зауважив пан де Шар-люс. — Я думав, ви не знаєте, бо якби банк так учинив з людьми, з якими ви не дуже близькі, вам могло б бути неприємно». — «Ні, ні, ніякої помилки не сталося». — «Власне, ви маєте цілковиту рацію», — весело виснував пан де Шарлюс, ніжно цілуючи тітку в руку. Він і справді не дувся на неї, її дріб’язковість смішила його, та й годі. Але незабаром, повіривши, що в якійсь родинній справі тітка хоче пошити його в дурні й «плести проти нього цілу змову», повіривши на тій підставі, що тітка по-дурному ховалася за ділків (а барон саме і підозрював, що вона змовилася з ними проти нього) — пан де Шарлюс написав їй гнівного, грізного листа. «Помсти мені мало, — додав він у постскриптумі, — я собі сміх з вас учиню. Завтра ж роздзвоню історію з телеграфним переказом, як ви стягли з мене шість франків сімдесят п’ять сантимів з позичених у мене трьох тисяч франків. Я припну вас до ганебного стовпа». Але назавтра він пішов до тітки перепросити за листа, де дійшов до Геркулесових стовпів. Зрештою кому ще міг би він розповісти історію з телеграфним переказом? Тепер, уже забувши про помсту, але щиро прагнучи замиритися з маркізою, він волів би нікому не заїкатися про цю історію. Але перед тим, бувши у згоді й мирі з тіткою, він бовкав про цю історію кожному стрічному, бовкав незлобиво, просто задля сміху, а ще й через свою язикатість. Бовкав без тітчиного відома. Довідав-шися з його листа, що він прагне її ганьбити, розляпавши про її вчинки, за його ж таки визнанням, цілком виправдані, вона гадала, що він її ошукав і що його любов до неї нещира. Все це, зрештою, перемололося, але тепер тітка до пуття не знала, як до неї ставиться сестринець, а сестринець — як до нього ставиться тітка. Але це особливий випадок таких перехресних чвар. Зовсім інакше відбувалися звади Блока з його друзями. І вже геть-то по-своєму сварився пан де Шарлюс, як це буде видно далі, з