У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
— Чи не бажаєте чаю або кавалок торту? Він дуже смачний, — спитала в мене дукиня Ґермантська — їй хотілося підпускати меду. — Я в цьому домі така сама гостинна, як у своєму власному, — додала вона ущипливим тоном, від якого в її голосі горловий з’являвся призвук, схожий на стлумлений хрипкий сміх.
— Пане! — звернулася маркіза де Вільпарізіс до пана де Нор-пуа. — Здається, ви хотіли сказати князеві щось про Академію?
Дукиня Ґермантська спустила очі і, вивернувши кисть, зиркнула на годинника.
— Ой лишенько, пора прощатися з тіткою! Мені ще треба завітати до пані де Сен-Фереоль, а обідаю я у пані Леруа.
І, не попрощавшись зі мною, вона підвелася. Вона угледіла пані Сванн, а та, помітивши мене, знітилася. Пані Сванн чи не згадала, що раніше вона переконувала мене, ніби Дрейфус невинний.
— Я не хочу, щоб моя мати знайомила мене зі Сванновою дружиною, — сказав мені Сен-Лу. — Вона колишня потіпаха.
Свого чоловіка, жида, видає за націоналіста. О, прийшов вуйко Паламед!
Поява пані Сванн дуже зацікавила мене через одну пригоду, яка сталася кілька днів тому і на якій треба зупинитися, бо значно пізніше вона мала свої наслідки; ми розповімо про це докладно у належному місці. Отож за кілька днів до моєї візити до маркіза мене несподівано візитував незнайомець, такий собі Шарль Морель, син колишнього камердинера у мого вуйка Адольфа. Цей дід у перших (той самий, у кого я застав даму в рожевому) умер торік. Камердинер усе рвався одвідати мене; про мету його візити я не здогадався, але мені хотілося його побачити, бо я дізнався від Франсуази, що він свято шанує пам’ять про мого діда і ходить на його могилу. Але камердинер мусив поїхати в рідні пенати підлатати здоров’я, сподівався пожити там довгенько і послав замість себе сина. Я був вражений, побачивши гожого вісімнадцятирічного хлопця, вбраного хоч і пишно, але без смаку, отож виглядав він на кого завгодно, тільки не на камердинера. Зрештою він одразу ж відмежувався від челяді, з якої походив: із вдоволеною усмішкою він похвалився мені, що став лауреатом консерваторії. А мета його приходу ось яка: його батько з речей покійного діда Адольфа, узятих на пам’ять, дещо повідкладав; надсилати їх моїй рідні йому бу.гіо незручно, а молодика, як я, вони, на його суд, могли б зацікавити. То були знімки славетних актрис і великих кокоток, знайомих мого вуйка, зацілілі образи того життя, яким жив старий гуляка, відмежувавшись непроникною стіною від своїх родаків. Коли молодий Морель показував мені ті пам’ятки, я помітив його намагання підкреслити, що ми з ним стоїмо на одній дошці. Кажучи мені «ви», але уникаючи казати «пане», він зазнавав утіхи людини, чий батько звертався до моїх батька-неньки лише в третій особі. Майже всі знімки були підписані: «Моєму найкращому приятелеві». Одна невдячніша й обачніша актриса написала: «Найкращому з друзів», що давало їй право, як мене потім переконували, заявляти, що мій дід аж ніяк не був її найкращим другом, далеко не найкращим, що він був просто її другом, який робив їй усілякі дрібні послуги, другом, якого вона використовувала, що, мовляв, він чудова людина, але, власне, старий осел. Молодий Морель даремно силкувався заличкувати своє походження; відчувалося, що тінь мого діда Адольфа, величезна, культова в очах старого камердинера, постійно ширяла, як щось майже святе, над дитинством і хлоп’яцтвом камер-динерового сина. Поки я розглядав світлини, Шарль Морель обводив очима мій покій. Я думав, куди б мені приховати фотографії. «Як же так, — сказав Морель (тоном не докірливим, це було зайвим, так багато догани було в його словах), — чом я не бачу в вашій хаті жодного портрета вашого вуйка?» Я відчув, як щоки мої зашарілися. — «Здається, я не маю його портрета», — прожебонів я. — «Себто як? Ви не маєте жодного портрета вашого вуйка Адольфа, який вас так любив? Я вам надішлю з зібрання мого батька, — маю надію, що ви його повісите на покуті, над оцією комодою, адже комода дісталася вам по вуйкові». Правда, я не мав у покої навіть портретів моїх батьків, тож-бо брак портрета вуйка Адольфа, далебі, ще не був доказом моєї непоштивости. Проте неважко було здогадатися, що для Мореля-старшого, який прищепив такий погляд своєму синові, мій вуйко був найчільнішою особою в родині, а мої батьки лише світили його позиченим блиском. Я був у камердинера у великій пошані, бо вуйко часто казав, що з мене вийде новий Расін чи Волабель, і камердинер вважав мене майже за прибраного сина, за кохане вуйкове дитя. Я скоро побачив, що Морель-молод-ший — «кар’єрович». Так, уже того самого дня він спитав мене — а він був трохи компоніста і вмів перекладати на музику вірші, — чи не знаю я якогось поета, визнаного в «колах». Я назвав одне ім’я. Він цього поета не читав і вперше чув про нього, але ім’я його все-таки записав. А трохи згодом я узнав, що він послав поетові листа з освідченням, що він, яко фанатичний шанувальник його таланту, поклав на музику його сонет і був би щасливий, якби автор поклопотався про виконання цього твору у графині***. Морель поліз поперед батька в пекло. Ображений поет нічого йому не відповів.
Зрештою, попри свою амбітність, Морель-молодший захоплювався конкретними справами. Він помітив, що на подвір’ї сестрениця Жюп’єна шиє камізельку, і, хоча він сказав мені, що йому саме потрібна камізелька «фантезі», я відчув, що дівчина справила на нього сильне вражіння. Він не посоромився попрохати мене зійти на подвір’я і познайомити його з нею: «Але не пробалакайтеся, що я пов’язаний з вашою родиною, — ви мене розумієте? Сподіваюся, з делікатносте ви змовчите про мого батька, — скажіть, я ваш приятель, відомий артист. Треба, щоб ці гендлярі відчували, з ким мають справу, — адже вам це розумно?» Хоча він і додав, що,
