Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Ти й не підозрювала, що на почутті провини далеко не заїдеш, правда, Ліліан?

Вона приголомшено поглянула на нього і холодно відповіла:

— Я і зараз думаю, що почуття провини варто використовувати.

— Варто, моя дорога, — але не для таких людей, як твій чоловік.

— Я не хочу, щоб він зі мною розлучався! — закричала вона. — Не хочу його відпускати! Я йому не дозволю! Не хочу, щоб усе моє життя було суцільним провалом!

Вона різко замовкла, немов усвідомила, що занадто сильно себе відкрила.

Він тихо сміявся, повільно киваючи головою з таким розумним, майже сповненим гідності виразом, мов виявляв цілковите розуміння.

— Тобто… зрештою, він же мій чоловік, — немов захищаючись, мовила Ліліан.

— Так, Ліліан, так, я знаю.

— Тобі відомо, що він планує? Збирається отримати вирок на власну користь і прогнати мене без жодного пенні — без помешкання, утримання, без нічого! Останнє слово — за ним. Ти не розумієш? Якщо йому це вдасться, то… дарчий сертифікат не був для мене жодною перемогою!

— Так, дорогенька, я розумію.

— До того ж… Безглуздо, що я взагалі повинна про все це думати, але на що я житиму? Мої власні скромні заощадження сьогодні нічого не варті. Це здебільшого акції на фабриках іще часів мого батька, їх давно вже позакривали. Що я робитиму?

— Але ж, Ліліан, — тихо сказав Джеймс, — я думав, що тебе не цікавлять гроші.

— Ти не розумієш! Ідеться не про гроші — йдеться про бідність! Про справжню, смердючу бідність у дешевій найманій кімнаті! Це вже за будь-якими межами для цивілізованої людини. Невже мені доведеться думати про їжу, платню за житло?

Він дивився на неї з легкою посмішкою. Вперше його м’яке старіюче обличчя набуло виразу мудрості. Він відкривав для себе задоволення від повноти сприйняття — у тій реальності, сприйняття якої міг собі дозволити.

— Джиме, ти мусиш мені допомогти! Мій адвокат безсилий. Я витратила на нього і на слідчих, на друзів і посередників усе, що в мене було, але все, чим вони змогли допомогти — це з’ясувати, що нічого не можуть зробити. Сьогодні адвокат подав мені свій фінальний звіт. Він сказав прямо, що я не маю жодних шансів. Я не знаю нікого, хто міг би мені зарадити в цій ситуації. Розраховувала на Бертрама Скаддера, але… Ну, ти знаєш, що сталось із Бертрамом. І це теж тому — бо я намагалася тобі допомогти. Тобі вдалось уникнути неприємностей. Джиме, ти єдиний можеш зараз витягнути мене з халепи. Від тебе ж нагору веде тунель ховрашка. Ти можеш достукатися до бонз. Можеш замовити слівце своїм друзям, щоб ті замовили слівце своїм. Слово Веслі все б вирішило. Вони могли б наказати, щоб вирок винесли не на його користь. Нехай йому просто відмовлять.

Джеймс повільно похитав головою. У цьому жесті проглядалося мало не співчуття — співчуття втомленого професіонала до надмірно старанного аматора.

— Це неможливо, Ліліан, — твердо відповів він. — Я хотів би зробити це — з тих же міркувань, що й ти. Думаю, ти це знаєш. Але хоч які були б у мене можливості, в цьому випадку їх замало.

У погляді Ліліан завмерла мертвотна порожнеча. Коли вона заговорила, її губи засмикалися від такого лютого презирства, що Джеймс не наважився навіть окреслити його, — знав тільки, що ця емоція стосується їх обох.

Ліліан сказала:

— Я знаю, що ти хотів би мені допомогти.

Він не мав жодного бажання вдавати. Дивним чином уперше в його житті правда здавалася значно приємнішою.

— Думаю, ти чудово знаєш, що тут неможливо зарадити, — сказав він. — У наші дні люди більше не роблять одне одному послуг, якщо нічого неможливо отримати натомість. Ставки дедалі підвищуються. Тунелі ховрашка, як ти їх назвала, такі складні, покручені й переплутані, що кожен володіє проти кожного інформацією, і ніхто не наважується і пальцем ворухнути, бо невідомо, хто, коли і де перетне тобі шлях. Тому кожен робить крок — тільки якщо змушений, якщо йдеться про життя чи смерть; фактично, це єдині ставки, на які ми зараз граємо. Яку вагу має твоє особисте життя для будь-кого з тих хлопців? Що їм до того, що ти хотіла б утримати при собі чоловіка? А серед моїх товарів зараз немає нічого такого, що я міг би запропонувати їм в обмін на спробу вибити всю ту судову компанію з такої прибуткової справи. До того ж, у цей момент бонзи не взялись би за справу ні за які гроші. Їм доводиться неабияк остерігатись твого чоловіка, йому зараз абсолютно нічого не загрожує завдяки радіопромові моєї сестри.

— Це ж ти попросив мене змусити її виступити на тому ефірі!

— Я знаю, Ліліан. Того разу ми обоє програли. І зараз обоє програємо.

— Так, — зронила вона з тією ж темною зневагою в очах, — ми обоє.

Це презирство справило йому приємність. Дивну, безтурботну, невідому досі приємність від усвідомлення того, що ця жінка бачила його справжнім, і все ж залишалася поруч, відкинувшись у кріслі, наче засвідчувала їхній зв’язок.

— Ти прекрасна людина, Джиме, — мовила вона тоном, що нагадував прокляття. І все ж це була похвала, і Ліліан мала на думці саме те, що сказала. А Джеймсова насолода походила від усвідомлення того, що вони ділили ту реальність, в якій прокляття було цінністю.

— Знаєш, — раптом сказав він, — ти помиляєшся щодо всіх тих помічників різника на кшталт Ґонзалеса. Від них теж є користь. Тобі взагалі коли-небудь подобався Франциско д’Анконія?

— Терпіти його не можу.

— А ти знаєш справжню причину сьогоднішнього хлебтання коктейлів, які розливав сеньйор Ґонзалес? Це було святкування угоди про націоналізацію «Міді д’Анконій», що станеться за місяць.

Ліліан якусь мить дивилась на нього, кутики її губ повільно піднімались, окреслюючи посмішку.

— Хіба він не був твоїм другом?

В її голосі чулась інтонація, якої Джимові доти ніколи не вдавалося викликати в інших. Раніше цю емоцію він витягав з людей лише шахрайським чином. І раптом, цілком усвідомлюючи сенс свого вчинку, він домігся її по-справжньому. Інтонацію захоплення.

Несподівано Джеймс зрозумів, що це й було метою всіх його неспокійних годин, це й була та насолода, якої він прагнув відшукати, це було святкування, якого він так бажав.

— Випиймо, Ліл, — запропонував він.

Наливаючи алкоголь, він окинув Ліліан поглядом. Вона лежала, безвольно витягнувшись у своєму кріслі.

— Нехай отримує своєї розлучення, — мовив Джеймс. — Його слово все одно не