Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Вас хоче бачити місіс Ріарден, сер.

— Що? Ох. Ну добре. Нехай заходить.

Він опустив ноги на підлогу, проте нічого більше робити не став, і чекав з напівусмішкою, настороженою та зацікавленою, вирішивши не вставати аж доти, доки Ліліан не увійде до кімнати.

Вона була у вечірній сукні кольору червоного вина, в імітації костюму для подорожей у стилі ампір з крихітним двобортним жакетом, що тісно охоплював її високу талію над довгим вигином спідниці. До одного вуха прилягав невеличкий капелюх, з якого аж до підборіддя звисав завиток пір’їни. Вона увійшла безцеремонно, рвучко, караван сукні та пір’їна звивалися, поплескуючи її по ногах та шиї, мов прапорці, що сигналять про знервованість.

— Ліліан, моя дорога, я маю бути задоволений, улещений — чи просто приголомшений?

— Облиш! Мені треба було тебе негайно побачити, оце і все.

Її нетерпляча інтонація, безапеляційність, з якою вона сіла, свідчили про слабкість: згідно з їхніми неписаними правилами, людина не може вдаватися до викличної манери, якщо не збирається просити про послугу, не маючи натомість жодної цінності або погрози, на які цю послугу можна було б обміняти.

— Чому ти не залишився на прийнятті Ґонзалеса? — запитала вона, невимушено всміхаючись. Але марно: їй не вдалось приховати роздратування в голосі. — Я заскочила туди після вечері, щоб перехопити тебе, — але мені сказали, що ти не дуже добре почувався і пішов додому.

Він перетнув кімнату і взяв цигарку — тільки задля задоволення пройтися повз її офіційний елегантний костюм у самих лише шкарпетках.

— Мені було нудно, — відповів він.

— Терпіти їх не можу, — видихнула вона, здригнувшись. Джим вражено зиркнув на неї. Її слова лунали так, наче були вимовлені мимовільно і щиро. — Терпіти не можу сеньйора Ґонзалеса і цю шльондру, його дружину.

Як огидно, що вони стали такі модні — і вони самі, і їхні вечірки. Мені більше нікуди не хочеться ходити. Все тепер настільки позбавлене стилю, душі. Я вже місяцями не зустрічала ніде ні Бальфа Юбанка, ні доктора Прітчетта, ні будь-кого з хлопців. А всі ці нові обличчя схожі на помічників різника! Зрештою, у нашій команді всі були джентльменами.

— Точно, — задумливо мовив Джеймс. — Точно, є якась особлива різниця. Так само і на залізниці: ще з Клемом Везербі я міг порозумітися, він був цивілізований, але Каффі Мейґс — це вже геть інше, він… — Джим раптово замовк.

— Усе це так безглуздо, — сказала вона з претензією до всього навколо. — І так просто з рук не зійде.

Вона не пояснила, ні кому не зійде, ні що таке «усе». Але Джеймс розумів, про що їй ідеться. Незважаючи на тишу, здавалося, що вони обоє припали одне до одного в пошуках підтримки.

Уже за мить Джеймс задоволено і здивовано думав про те, що на Ліліан стають помітні ознаки старіння. Їй не личив колір сукні, глибокий колір червоного вина — він увиразнював багряний відтінок її шкіри, що, немов сутінки, зібрався в западинах на її обличчі, розм’якшуючи плоть, роблячи її втомленою та обрюзглою, перетворюючи звичний вираз яскравого глузування на вираз черствої злості.

Ліліан зауважила, як пильно Джеймс її вивчає, всміхнулась і чітко промовила, використовуючи усмішку, як пом’якшення образи:

— Ти погано почуваєшся, Джиме, так? Ти схожий на розгубленого конюха.

Він засміявся.

— Я можу собі це дозволити.

— Знаю, дорогенький. Ти — один з найвпливовіших людей у Нью-Йорку.

І додала:

— Це непоганий жарт над Нью-Йорком.

— Так і є.

— Припускаю, ти можеш зробити що завгодно. Ось чому мені потрібно було з тобою зустрітися.

Вона промовила це з дещицею радості, схожої на рохкання, щоб розбавити прямоту свого повідомлення.

— Чудово, — сказав він задоволено й ухильно.

— Я вирішила прийти, бо подумала, що за цих обставин нам краще не з’являтися разом на публіці.

— Це дуже розсудливо.

— Як я пам’ятаю, колись я стала тобі в нагоді.

— Колись — так.

— Упевнена, що можу на тебе розраховувати.

— Звісно, але чи не є цей твій вислів якимось застарілим, нефілософським? Хіба ми можемо бути бодай у чомусь упевнені?

— Джиме, — несподівано вигукнула вона, — ти повинен мені допомогти!

— Дорога моя, я до твоїх послуг, зроблю все, щоб допомогти тобі, — відповів він. Правила їхньої мови передбачали, що у відповідь на кожне чесне твердження мусить прозвучати кричуща брехня. «Ліліан котиться вниз», — подумав він і відчув насолоду від того, що має справу зі слабшим суперником.

Джеймс зауважив, що Ліліан занедбала навіть досконалість своєї особливої чесноти: догляд за собою. З ретельно вкладеного хвилями волосся вибивалося кілька пасом. Колір нігтів, що мав відповідати кольорові сукні, нагадував темну загуслу кров; Джеймсові вдалося також зауважити, що лак на кінчиках потріскався. До того ж, на широкій, гладкій, вершкового відтінку шкірі у низькому квадратному вирізі сукні він помітив поблискування маленької булавки, що підтримувала лямку комбінації.

— Ти мусиш це попередити! — сказала вона нав’язливим тоном благання, замаскованим під наказ. — Ти повинен покласти цьому край!

— Справді? Чому саме?

— Моєму розлученню.

— О! — його обличчя несподівано посерйознішало.

— Ти ж знаєш, що він збирається зі мною розлучитись?

— До мене долітали якісь чутки.

— Розлучення призначено на наступний місяць. І коли я кажу «призначено», то саме це й маю на думці. Ох, це багато йому коштувало, але він купив суддю, клерків, судових виконавців, їхніх помічників, помічників їхніх помічників, кількох законодавців, півдесятка адміністраторів, купив увесь судовий процес, неначе приватну дорогу, і мені не залишилося жодного перехрестя, яким би я могла прослизнути і зупинити це все!

— Розумію.

— Ти, звісно ж, знаєш, що змусило його подати на розлучення.

— Можу здогадатися.

— А я ж це вчинила, щоб зробити тобі послугу!

Її голос ставав дедалі принизливіший і тривожніший.

— Я розповіла про твою сестру, щоб роздобути для твоїх друзів дарчий сертифікат, який…

— Присягаюсь, я не знаю, хто це розпатякав! — квапливо вигукнув він. — Лише кілька людей з верхівки знали, що ти інформатор, і я певен, що ніхто з них не наважився б сказати…

— Не сумніваюся, що ніхто й не сказав. У нього достатньо розуму, щоб здогадатися.

— Так, мабуть. Що ж, тоді ти знаєш, що ти ризикувала.

— Я не думала, що він так далеко зайде. Не думала, що він коли-небудь зі мною розлучиться. Я не…

Він раптом засміявся, дивлячись вражено і