Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Й подався із Татранських гір на доли бродник Ростислав — краєм Угорщини до Верецького перевалу. Брудний, у порваному корзно був він схожий на жебрака, й коли заходив до чабанських стійбищ, випрошуючи кухля молока й окрайця кукурудзяного малая, запитували його угорські пастухи, хто він такий, і Ростислав, викликаючи в людей сміх, називав себе галицьким князем. Й смішно було чабанам не лише тому, що цей обірванець геть на князя не схожий, а й що ніхто з них не знав, де той Галицький край та й чи існує він насправді на землі.

Здивування карпатських гуцулів було набагато меншим, бо ж самі належали до Галицького князівства й визнавали своїм володарем князя Льва, але ж про такого вінценосця, як цей жебрак, ніколи не чули — певне, нещасний з голоду розумом ослаб… Проте Ростислав і далі вперто так себе називав, дбаючи, щоб слава про нього ширилася краєм, і врешті в Галичині розповсюдилася чутка, що ходить селами бродячий князь–жебрак. Й коли, допалаючи до Львова, вийшов він на Яворівський шлях, за ним услід гурмою побігли діти, вигукуючи:

— А де твоя корона, князю?

Та Ростислав не зважав на глузи бешкетників й прикваплював кроку, щоб швидше добратися до Високого Замку, бо якщо Ногай запанував над Галицьким краєм, то напевно там розмістив свій стан. Та раптом зупинився бродник, мов укопаний, над озером, що синіло в підніжжі високої гори з трибанною церквою на чолопку. І не до храму прикувався його погляд, а до зеленого намету з півмісяцем на остриві — намет ховався за дубами на протилежному боці озера…

Щось дуже знайоме й обнадійливе згадалося Ростиславові — ще з тих часів, коли він на Болохівщині разом з уграми готувався до походу на князя Данила. Він щодуху почимчикував берегом до намету — обережно й з острахом підходив до нього, втямивши, що втрапив у татарську посілість.

З намету вийшов рідкобородий монгол у хутряній шапці й барвистому халаті. Він пильно приглядався до приблуди, й Ростислав упізнав у ньому того самого баскака, який колись у Бакоті найменував його болохівським князем. Поклонився баскакові в пояс і проказав, віддано заглядаючи йому в очі:

— Я прийшов до тебе за короною, благочестивий Ахмете… Й вістую тобі, що шолудивий Телебуга навіки пропав у Татрах.

— Аллах акбар! — відказав баскак, звівши догори руки, й далі пильно приглядався до Ростислава.

— Невже не впізнаєш мене, достойний еміре? — прошелестів упалим голосом ізгой.

— Впізнаю, чому б і ні? — промовив баскак і додав з неприхованим глумом: — Ти князь болохівський, Ростислав.

До дня празника Зіслання Святого Духа й тезоіменитства рівноапостольських просвітителів Кирила і Мефодія ченці Страдчівського печерного монастиря мало що знали про баскака Ахмета, який замешкав у зеленому наметі край пущі над озером. Подейкували, що там поселився ординський збирач податків, проте це не спричинювало особливої тривоги страдчівським поселянам та прихожанам до храму Різдва Пресвятої Богородиці із сусідніх сіл. Люд давно звик до татарських податкових емісарів, які, неозброєні, у кожухах і лисячих кучмах, ходили по селах від хати до хати й, не знаючи інших слів, крім «куна» та «алтин», вимагали від ратаїв мідниць і лепт, а від бояр — золотих гривень. Щоб спекатися їх, поселяни справно платили подать грішми й десятиною від урожаю, котру збирали волосні війти й відвозили налевандівський митний майдан, звідки тяглися до Волги вивершені людською кривавицею каравани.

Сільські мешканці називали збирачів податків «ахметками» — таке ім'я мав баскак, хоч його самого рідко хто бачив у вічі. Знали, що в зеленому наметі над озером задомонтарилася влада хана Ногая, але його теж ніхто не зрів. Мав він свій осідок десь аж над Смотричем на Пониззі — тож відхрещувалися поселяни від ханських посіпак хто чим міг: даниною, свяченою водою та йорданськими китицями на воротах.

Зрідка надходили із сусідніх сіл тривожні чутки. Хтось на сільській гутірці за дзвіницею біля страдчівської церкви розповідав, що бачив Ахмета в Домажирі у супроводі худого, мов кістяк, не схожого на татарина чоловіка, поморщеного, немов моховинок; розмовляв він зрозумілою мовою й показував баскакові на злісних неплатників. Їх хапали Ахметові опричники, і тих людей більше ніхто не бачив — нібито їх відводили на Левандівку, де монгольські кати хребти їм ламали. Але чи насправді так було, ніхто достеменно не міг підтвердити.

Після переходу Яворівським трактом стотисячної орди нойона Телебуги, котра, як стало невдовзі звісно, пропала в Татранських горах, люд полегшено зітхнув, позбувшись липкого страху: здавалось, здиміло татарське лихоліття з Галицької землі. Вийшли ратаї з плугами й боронами на ниви засівати ярі хліби, обчищувати в садах деревця, сіяти конюшинове насіння в озимину. В монастирському городі на південному схилі Сопітської гори, що спадала до Страдчівського озера, ченці саджали ярину, підв'язували до тичок хміль і виноградні лози для осіннього тиснення вина, що мало заяріти в золотих престольних чашах та в кришталевих збанках на трапезних столах у великі свята. А про татар і згадувати перестали.

Хто такий баскак Ахмет і чого можна від нього сподіватися, знав лише півчий Страдчівського й Володимирського храмів чернець Ісайя, вхожий до самого князя Володимира Васильковича як слагатель тропарів і кондаків, псалмоспівець і регент. Й радив йому князь, а через нього й страдчівській пастві — уникати сутичок із зайдами, щоб не накликав бува Ахмет ординських каральних загонів з Пониззя, й напоумлював князь служити тільки Богові. А ще переказав він ігуменові Миколаєві Конраду, щоб на свято Петра і Павла прибув до Любомля й забрав нові світські й церковні книги для переписування й розповсюдження по сусідніх приходах, бо ж лише світлом