Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
Першою рушила чеська кіннота з наїженими списами. Йшли навальною дугоподібною лавою вершники в кольчугах, сталевих нагрудниках, з обтягнутими лосиною шкурою щитами, й супроводжували їх піші лучники. Полетіли хмари стріл, орда подалася назад у бік гір, за чеською кіннотою ринула польська піхота, озброєна рогатинами. Тих лав, що йшли одна за одною, було незлічене число, й коли ординці проривали перший ряд — потрапляли в пастку лав, які йшли позаду, і там безслідно пропадали, ніби тонули в чорних крутежах.
Прорвати лінію воїв, які захищали підступи до Кракова, татари не мали сил й відступили до річки Віслок, проте й там спинитися не змогли. В орді почався безлад, нойон Телебуга із своєю тисячкою, яка його охороняла, зупинив орду біля витоків Дунаєвця, що випливав з–під покритої снігом Магури двома рукавами, обмиваючи видолину, і в тому межиріччі відбувся погром татарських туменів.
Позаду виростали, немов здувалися від вулканічних газів, один за одним гребені скованих льодом кряжів, й тільки вузькі ущелини наскрізь їх пробивали через кам'яний полон на південний бік Татр — до угорських рівнин… Чесько–польське військо нестримно наступало, притискаючи до гір збожеволілих від страху ординців, які не знали гірських лазівок, лабіринтів та ізворів; призвичаєні воювати на степових просторах, вони сковзалися, котилися купами й пропадали в проваллях; ущелини немовби всмоктували в себе холодними протягами втікачів і спиняли їх у земних тіснинах перед кам'яними стінами. А там, як з–під землі, вискакували татранські гуралі в кожухах і в закосичених китицями шапках, вони зрубували смереки топорами, загороджуючи ними дорогу, і в тих пастках добивали ординців.
На кривавий бенкет виповзали з яруг розбуджені із зимового сну зголоджені ведмеді, вони кидалися на татар, розриваючи їх на кусні, й сходили з верхів вовчі зграї гризти трупи… Ті ординці, які зуміли вибратися із щілин і зійти у видолини, де чапіли скотні двори, не знаходили й там порятунку: із стійбищ, стаєнь та куренів вискакували озброєні сокирами чабани й розчереплювали голови зайдам.
Орда розбігалася по горах і навіки там пропадала; Телебуга не мав змоги порятувати своїх воїв від соромоти нищівної поразки — він із своєю тисячкою зійшов назад у видолину, що зеленіла між рукавами Дунаєвця, й скликав сюди недобитків, яких ще не встигли поховати гори; до нього збігалися розгублені по бескидах кінні й піші татари й лаштувалися до оборони.
Й тоді враз залунали в горах дивні звуки, яких ординцям не доводилося ніколи чути. Були вони погрозливо притаєні, немовби сповіщали нечуване лихо, — то піворили в кущах ялівцю дикі півні, клекотіли, піднімаючись до хмар, яструби й кречети, няворили причаєні на смереках рисі… Гори на мить заніміли перед зловісним віщуванням природи — і враз захиталася земля, а тоді, немов Господньою дланню зсунуті, сповзали з піднебесних кряжів снігові шапки й сунулися долі. Спершу котилися м'ячиками снігові клубки; накочуючись, вони виростали в снігові баби, невпинно збільшувались, стаючи велетенськими оберемками, які в розгоні пригинали й ламали дерева; з неба падали на голови ординцям градові брили; землетрус розколював скелі, й із земних тіснин витрискувала руда бурхать; каламутні води ринули вниз водоспадами й затоплювали видолину між рукавами Дунаєвця, утворюючи внизу озеро. Вихоплювались на береги татарські коні, та їх було так багато, що вони витісняли воду з видолини, й болотяна гуща, спадаючи назад, змітала вершників і затоплювала в озері; коні іржали, ревіли ординці, в багні тонучи, а ті, яким вдалося зостатися на березі, гинули, вражені стрілами ополченців, що стояли внизу рівнобіжною до татранських піднебесних кряжів стіною.
Так у день християнського свята Сорока мучеників і магометанського дня весни — Навруза очистилася земля польська від ординської скверни, й безслідно пропав у лавинному болоті татарський лучник нойон Телебуга.
…Тієї миті, коли від першого удару чесько–польських полків заломилися тумени Телебуги й відступили з рівнини до гірської гряди, бродник Ростислав збагнув неомильно, що його покровитель битву програв. Мов боязливий тхір, він покинув свою нечисленну дружину, замішався в ординському натовпі й зник у вузькій ущелині між гранітними стінами прямовисних скель.
Перебуваючи довгі роки в Мачванських горах між Савою й Моравою, Ростислав добре узвичаївся до гірських несподіванок, западин та ізворів, які лише позірно здавалися непрохідними, проте найкрутіші лабіринти й лазівки, коли, бувало, блукав на полюванні, виводили його звіриними путівцями на низовинні простори. Досвід гірського мисливця допоміг йому й тепер: Ростислав спинався звивистими плаями, доступними хіба що лише для архарів, й коли на Татри налетів ураган, спричинений землетрусом, й підземні води заливали долину між рукавами Дунаєвця, він уже стояв на льодяному хребті Магури, який відділяв Угорщину від Польщі, й вагався в нерішучості, куди йому податися. Вертатися до свого банства над Дунаєм й навіки пропасти на чужині чи податися через Латорицю, Тереблю й Тису до Верецького перевалу й добратися до обітованої землі, на якій йому не судилося стати князем?.. Але ж не все ще втрачено: десь там, в Галичині, певне, чекає на нього владичеська доля, бо інакше — для чого жив? Адже сказано в «Ізмарагді»: «…властива влада можлива лише на своїй землі, якоже токмо з неї стає відомою і чутною во всі кінці світу».
Й думав Ростислав, ловлячи вухом дике ревіння загибаючої орди в дунаєвецькому межиріччі: аби тільки добратися до владної вершини, яка десь там, на Пониззі, а певне і у Львові, запанувала — чужа, проте надійна, й стати володарем у своєму краю так твердо, як зараз він стоїть на льодяному Татранському кряжі, з якого все те, що здавалося піднебесною висотою, стало враз малим і доступним… Поникли довкружні гори, й пропав без сліду могутній Телебуга, а жадібний до влади князь Лев став татарським васалом; і зблякла теж у пам'яті Ростислава легенда про його батька Михайла Всеволодовича, яка досі сповнювала ізгоя самоповагою й давала йому право домагатися галицького престолу. Нікчемна пихатість стала враз непотрібною — тільки чужа сила може допомогти йому здобути владу, бо повсюдно після татарського лихоліття ослабли свої володарі — лише один
