Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

…Довкружна тиша до молитов схиляла, й ігумен Миколай докінчував свою — перервану нерозумною затією ченця Ізидора, який письменам, на пергамент й папір покладеним, ціни не знав, бо не міг збагнути, несвідомий, їхню таїну… Згадав ігумен, яким стовпищем сунула восени Яворівським шляхом татарва на чолі з ханом Телебугою, а за нею йшли, мов зачумлені ординською магією, полки князя Льва Даниловича… Та спасибі долі, Божий перст завернув його від Санча, й прямує княжа дружина додому. Чому так учинив князь, не відав ігумен Миколай і дякував Господові за те, що очистилася Галицька земля від орди, котра, як стало чутно, десь там, у Татранських горах, пропала й, дасть Бог, ніколи вже не вибереться із гірських западин…

Святково стало на землі, в спокою скупаній, ніби ніколи цими дорогами, стежками й лісовими просіками не товпилися дикі ординці у гостроверхих кучмах: прогнався у незвість Телебуга зі своєю ордою, столочивши все живе на землі, та й путь їхня пропала…

Так думав Пантела, втішаючись тутешньою свободою й тамуючи свій біль за горе на Подільській землі, вчинене чужинцями й своїми перевертнями, отруйним кумисом споєними. Й промовив він до ченця Ісайї, показуючи на озеро, що пробивалося крізь просвіти голубою гладінню:

— Благословив Господь ваш край — здиміла орда в Татранських горах. А князь Лев вертається з дружиною до своя… Бережи їх, Боже, в сущих пустинях, в ізворах, у печерах та земних западинах…

Чернець Ісайя розгорнув сутану, ніби з кайданів вивільнявся, й промовив гірко:

— Не очистилась іще наша земля од чужинецької скверни, добрий чоловіче: он на тому боці озера, заховавшись за дубами, зеленіє намет із півмісяцем на остриві. Там живе людоїд баскак Ахмет, від нойона Ногая з Пониззя присланий…

— Ахмет?! — розпачливо вигукнув Пантела, і його зойк зловісно відлунився в сосновій пущі.

Не зуміли впору допасти до Сараю два найздольніші татаро–монгольські войовники: Телебуга із Суздаля і Ногай із Самарканда. Великий хан Батий не встиг іще гаразд упокоїтися в мавзолеї на околиці столиці, як ханський стіл посів спритний і в орді маловідомий темник Берке. Ногай примушений був зупинитися на Пониззі — подальшу його дорогу на захід перегородили тумени Телебуги, які тим шляхом, що його колись протоптав Батий, посунули у бік Хуста і Пряшева, минаючи окраїни угорських земель, щоб заволодіти серцем Польщі — Краковом й заснувати там новітню столицю світового ханства.

Князь Лев у Галицькій брамі визнав себе васалом хана Телебуги і за домовленням з ним подався із своєю дружиною Городоцьким трактом на Мостисько, щоб під Санчем з'єднатися з ордою і взяти Краків в облогу.

Звідавши про з'єднання польських і чеських військ на лінії між Бохнею і татранським Новим Таргом, втямив нойон Ногай, що крізь неї сам Телебуга без допомоги Льва Даниловича прорватися не зможе, — вирушив із своєю ордою з Пониззя на Львів, зайняв Високий Замок і, розставивши сторожові пости аж до Яворова, послав гінців навздогін Левові з наказом завойовника: негайно вертатися з військом до Львова, визнати Ногая своїм сюзереном, а суперника Телебугу залишити наодинці з польсько–чеським ополченням.

Князь Лев зрозумів, що може опинитися між двома вогнями — полчищами ворожих нойонів. Він квапно повернувся з дружиною до Львова, склав вірнопідданський візит Ногаєві, який ждав його в наметі на Високому Замку; Ногай прийняв від князя покору й, залишивши у Львові й на околицях залогу під началом баскака Ахмета, повернувся в Бакоту — столицю новітнього татарського улуса.

Телебуга дійшов до Санча, зупинився над річкою Дунаєвець й звелів напинати тут намети. Табуни бахматів розбрелися попасом по долині, згризаючи молоду траву, що поросла повесні з розталої землі; чекаючи підмоги зі Львова, ординці галайкали, їхні тягучі пісні, схожі на голосіння, долинали аж до Кракова й відлунювалися звідти брязкотом шабель та іржанням гуральських коней. Ті звуки навіювали на татар тривогу: львівська підмога не надходила, а самі вони не відчували сил устояти перед чесько–польським військом — татарські розвідники доносили Телебузі про незчисленні озброєні лави, розтягнуті півколом від Татр до гирла Дунаєвця у Віслу.

Нойон Телебуга сидів у своєму наметі почорнілий від непевності перед битвою з воями князів Лєшка Чорного й Вацлава Моравського, він зводив кущуваті брови аж під гостоверху кучму, й розкосі його очі зизувато бігали під навислими повіками; нойон вряди–годи зупиняв лютий погляд на поморщеному, немов квашене яблуко, обличчі бродника, який не відступав від свого покровителя, та й сам нойон не відпускав приблуду від себе ні на крок, маючи намір використати його для пертрактацій з галицьким князем. Він німо пронизував Ростислава підозріливим поглядом, ніби звинувачував його в тому, що зі сходу не долунював ні брязкіт зброї, ні тупіт коней, ані галас княжої дружини, лише від краківської межі чутно було бойові згуки.

Після цілоденної важкої мовчанки, коли вже ніч западала, а ранок мав прокинутися від трубних звуків ворожих сурм, схопився Телебуга з матраца, набитого верблюжою шерстю, й прошипів до самозваного галицького князя:

— То де ж ті полки шолудивого Лева, про які ти мені нагудів у вуха?

Мовчав Ростислав і тетерів від страху перед жорстокою розправою Телебуга, який на його очах велів ламати хребти розвідникам, котрі поверталися до стану нойона з поганими вістками — з Кракова, а з львівського боку — без звісток…

Позаду орди, з півдня, зловісно стриміли гострими шпилями засніжені кряжі татранського хребта, що протягнувся безкінечною стіною, яку ніхто переступити не подужає, — й притисне до неї орду вал чесько–польського ополчення, коли почнеться наступ з долини дворукавного Дунаєвця, яку мали, за домовленням з Телебугою, зайняти Левові полки.

В день