У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Повертаючись додому за північ ледь живим, Петро роздумував, що без доброзичливості й прихильності Онищенка хемію Штерна здати не зможе, бо не знає її зовсім, а от німецьку мову знає і могла б здати її Шпаківському, якби так не ненавиділа і предмет, і вчителя. Проговорилася Петрові, що той образив її, коли вона обізвала його якось «плішивим», хоч і не призналася, чим саме образив, як Петро не допитувався вже біля хвіртки, як проводила його, закривши її за ним аж на два засуви.
Морочні обов'язки звалили Дейчі на Янчукову голову! Невиспаний, він піднявся о пів на десяту і пішов на квартиру до Онищенка. Чекаючи «хеміка» з базару, він розповів його добрій дружині, що саме змушує його клопотатися, майже заручившись її підтримкою й обіцянкою разом із ним ублагати таки чоловіка прийняти у дівчини залік і поставити їй бодай задовільно. Як Онищенко повернувся, Янчук так перепрошував і вибачався, так щиро обіцяв підготувати жидівочку, так зворушливо заздалегідь дякував, що вчитель дав слово відбути іспит після післязавтра і, якщо Штерна не знатиме хемії на вищу оцінку, поставити їй задовільну.
Ще більше перепрошуючись, Петро повторив усе вдома у Шпаківського, затримавшись і там, тож до Дейчів прийшов із значним запізненням, але не признався про причину. Гольда Абрамівна — дуже до речі, бо був голодний — пригостила репетитора обідом, і Петро зі Штерною знову засіли за підручники. Повторення набуло системи, дівчина заглядала у підручники, звіряючи записані у чиємусь зошиті відповіді на питання, даючи Янчукові зрозуміти, що має добрі здібності засвоювати прочитане, коли хоче і прагне.
До школи Петро зі Штерною прийшли четвертого дня на дванадцяту годину. Штерна відповідала спочатку прискіпливому Онищенкові при Петрові так удало, що той був на десятому небі, радіючи за неї, а коли вчитель поставив їй в обліковому журналі добру оцінку, аж розгубився, бо ж сам мав лише задовільну. Шпаківський також мусив поставити дівчині «добре», похваливши її за старання, а Янчука — за поміч їй.
На тому Янчукове репетиторство закінчилося на превелику радість обох, і він, не зглянувшись на запросини Штерни відвідати їхній дім, попрощався з нею і подався спершу додому, а потім — у Соснівку, де оформився на роботу і отримав у флігелькові квартиру, обставлену меблями для спання і для праці, з кухонькою і душем-туалетом. Доглянутість квартири: троянди у вазі на плетеній етажерці, килимки коло ліжка, хіднички навіть на відкритій верандочці, чиста постіль, два рушники в душі, пантофлі і новий санаторний халат — ніби підтверджувала слова Христо Аноловича: «Тут будете мати належне становище, а харчуватиметеся оплатно в окремій їдальні для адміністрації.»
Ввечері того ж дня Петро відвідав гуртожиток технікуму, де застав Грицька Бойка з Оленкою і Лесю — на свою несказанну радість і втіху. Оксамитове її тіло чарувало не лише його зір, а й усе єство при доторках, лише долоні її були незвично жорсткими, коли вона ласкаво погладила його лице, запустивши його погляд у плеса своїх казкових і ніби ще більших очей.
Дівчата одразу ж організували вечерю із домашнім бабусиним виноградним вином десятилітньої давності та батьковим медом, запросивши й коменданта, після чого Грицько з Оленкою лишилися в кімнаті, а Петро з Лесею пішли відвідати свої святі місця. Вечір був дещо вітряним, але для закоханих — просто чудовим і щасливим, бо після чималої розлучної знудьгованості вони просто купалися в теплі близькості — і у словах, і у доторках.
Відвідавши свої грот і стіну щастя, переглянувши свої дні розлук і страждань, — звичайно ж, у частих обіймах і поцілунках, не насичуючись і не втамовуючи спраги любощів, — закохані опинилися нарешті у своїй тихій гавані під яворами — на лавочці за бабусиною хатою. На своєму райському місці, де на них чатував рідний шепіт листя, Петро й Леся, яку він тримав на колінах, хміліли і п'янилися близькістю тіл і душ — до безтямства й шаленства, перепочиваючи в розмовах про Лесине «дівування» та Петрові екзамени, зустрічі в Києві і нову роботу. Насамкінець Петро натхненно продекламував «своїй оксамитово-трояндовій» вірша, присвяченого її очам:
Очі — троянди в росі у пелюстках повік,
Глянці достиглих вже слив, опалОві коралі!
Я, як у плесах, палать і згорать у вас звик,
Наче в джерельних ключах святої моралі!
Гімн вам вливаю в ясу — голосно й наяву,
Оди співаю, творю — в муках і аж в екстазі,
Шлю канцонетів разки й серенад маяву,
Слів вам шукаю в оспів — марно і квазі!
Будьте ж свічадом мені у переливах багать,
В барвах веселок із сяйв — бальзамом з амброзій,
Путь же важку мені йти, коротати й змагать
В нуждах-лещатах буття, у поезії й прозі!
— Боже, що він зі мною робить!— вигукнула Леся, здійнявши руки до неба і витерши сльози замилування. — Який ти у мене палкий, справді таки поет! Зведи нас, Боже, навік! — прошептала, у трепеті пригортаючись до Петра, а згодом, трохи заспокоївшись, обізвалася до хлопця, — Петрусю мій! Бабуся мене запевняли, що дуже сильно закохані в юності ніколи не шлюбляться і аж до смерті мучаться, то я їм на те сказала, що у нас усе буде наперекір їхньому пророкуванню.
— То ти їм зізналася, що ми любимося? — і радів, і боявся Янчук.
— Мусіла, любий мій! Вони запросили студента Панаса, що божественно співає, і я мала проводити з ним час вечорами — і в хаті, і на луці чи біля клубу, поки не пояснила їм, що чиню злочин проти своєї волі, поки нарешті він не відстав, а бабуся не вгамувалися та не пообіцяли мені не казати про нас батькам, навпаки ще й наполягли, щоб я таки поселилася в гуртожиток... Прости, любий мій! Я й руки йому не подавала, не те що...
Петро згадав мимоволі один із останніх Лесиних листів, в якому було все, як належить, та чогось ніби й не вистачало, і душа його від згадки аж заплакала, та
