У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

Янчук не горів, а палав від сорому, втративши мову, бо йшлося про лист-накидок, призначений Малишкові.

— Ага-а-а, он воно що! Ти нині уже був у кабінеті молодого автора? І там зустрічався із Андрієм Малишком? — здогадався врешті Рильський, глянувши запитливо на Петра.

— Угу-у-у... Був, — не знаходив собі місця Янчук.

— Бачу, він тобі не сподобався? Шкода і великий гріх, юначе!

«О, здрастуйте, всі добрі люди!

А хто між вас Малишко буде?

Той, завантажений до краю,

Хто хліб глевкий всім відміряє?

Не знаєте? У Спілці він же!

Брата у друк пантрує й інше...

Ну, а який же ж? Той же, він же!

Що Батьківщину славить віншем!» —

Це, очевидно, експромт. Досить свіжий, ще теплий, але, мабуть, він мав вилитись у якийсь злобний опус? Чи не так?

— Не знаю, Максиме Тадейовичу... Може, й так...

Знову запанувала мовчанка, така гнітюча, що в Янчука душа посунулася в п'яти, подумав, що він зіпсував усе, що, радіючи, був придбав у Рильського.

— Тоді, з твого дозволу, на цьому й спинимося, — переборов у собі гнів славетний. — Малишко Андрій Самійлович — Божою милістю, великий і талановитий поет із Божою іскрою. А таких, як ти, і бездарніших у нього, бідного, щодня десятки, то чи є йому коли отак, як оце я, сидіти з ними по три години на кожного?.. Звичайно, нема коли... Це ж жертовність!

— Даруйте, Максиме Тадейовичу, але хіба без жертовності впливових та вправних може зродитися й вирости їх справжня зміна?.. Майстер завжди вчив учня собі на заміну: швець — шевця, кравець кравця, і не мені вам наводити приклади!

— Це аргументи! Я загнаний у кут, юначе! Але майстер вибирав собі підмайстра і вже тоді займався його вдосконаленням. А Андрієві Малишкові ти того не дозволяєш, як і мені, до речі, вважаючи, що ми зобов'язані возитися з кожним, хто б і яким би він не був!

Під час наступної мовчанки Янчук уже бачив спалені позаду мости — Рильський, повернувшись до зошита, перекреслював фактично відредаговані його вірші.

— Даруйте, Максиме Тадейовичу, але мені не зрозуміло, чому Ви перекреслили «Голод», «Колоски», «Самі у себе злодії», «Босі», «Вчитель»? — перервав Петро паузу запитанням.

— Тому що, — зірвався Рильський, — не суди, то не судимим будеш! Закреслив, бо будь-кому їх показувати тобі шкідливо, хоч у них і є спроба сказати правду, що зовсім не значить, що саме ти маєш її сказати! Хоча, звичайно, якщо не знаєш своїх сил та вмінь, то можеш і ти спробувати... Та, слава Богу, немає в тебе тих сил, і не впадай у ейфорію, не обманюй себе, а рости й учись, — світилися загадками очі Рильського. — Жити й рости слід не тільки завдяки правді, а й, може, всупереч та наперекір їй. Кажеш же, що із десяти вас лишилося двоє в родині, тож не спіши, поки хоч на ноги станеш. Тверезомисліє може й шкідливим бути, — спантеличив Янчука поміркованою мудрістю Рильський. — Чуєш, — помовчавши, продовжив, — як шепочуть листям вітерці-леготи по вершках каштанів?.. Бачив, уже почала підпалюватись полум'ям грушка?.. А він, — Рильський мав на увазі Малишка, — і не бачить цього, і не чує, перечитуючи вашу нудну, з дозволу сказати, поезію... Людей осуджувати можна лише дуже зрідка, по довгому й копіткому розсуді й аналізі, при тому добре їх знаючи. А твій натяк на осуд в оцьому накидку в моїх очах судить тебе, хоч ти того, мабуть, і не заслуговуєш, виживши у такій круговерті життя... Пиши, коли не можеш не писати, а до друку посилай написане за рік чи два, щоб у отому міжчассі, десятки разів його перечитавши, ти врешті домігся майстерності численними виправленнями. Вірші мусять бути подібними до гімнів, а слова в них — чистими ядрами пашниць, — напучував ніби на завершення Рильський. — Нерано вже, то може десь тут підживимося якоюсь сніддю? — змінив тему.

— Завжди готовий! — неймовірно зрадів Янчук, що зможе пригостити славетного, хоч почувався розбитим і шокованим.

Мовчки спустилися на фунікулері, пройшли до їдальні — веранди на плаву і всілися в кутку за один із кількох порожніх столиків.

— Бери меню та замовляй трапезу за своїм смаком і уподобанням, хоча, мабуть, у цей час вже нема з чого й вибирати...

Їли подане апетитно, але стримано. Петрові кинулося в очі, що славетний лишав посуд чистим. Чекаючи наступної страви, він спитав у Рильського: «Чи можна мені щось із відредагованого Вами подати до друку?»

— По-перше, не відредагованого, а лише виправленого, — усміхнувся поет, — по-друге, ти не говоритимеш нікому про оцю нашу зустріч і бесіду, доки я живий, по-третє, проаналізуєш слова, над якими стоять мої знаки питання, і знайдеш більш відповідні, негайно перепишеш все в новий зшиток, а цей спалиш... Сподіваєшся на якийсь зарібок із гонорару? — запитав несподівано.

— І на нього, Максиме Тадейовичу!.. Я виконаю Ваші вимоги, учителю!

— Мені приємно це чути, але може б нам узяти ще порцію салату?.. Дівчино! — гукнув до офіціантки, що саме нагодилася невдалік. — Нам порцію салату, будь ласка!

— Мені, Максиме Тадейовичу, не треба! — розгубився Янчук, почувши лише про одну порцію.

— Чому ж тобі не треба? Гадаю, одну порцію вдвох ми осилимо.

«Отакий добряк, а скупенький! Дивина! П'ятнадцять всього копійок та порція коштує!» — пролетіла блискавкою здогадка.

— Продукти, юний одіссею, треба всіляко ощаджувати, як святиню, не лишаючи їх неспожитими на столі, бо, гай-гай, якою неоплатною ціною вони дістаються, — ніби відгадав Петрову осудливу думку славетний. — Пишеш-бо і про колоски, і про страшний голод, і про себе — босого жебрака, знаєш те не згірш за мене, — ніби докорив. — Дівчино, а, дівчино! — знову покликав офіціантку, що теревенила із хлопцями за сусіднім столом. — Розрахуйте нас, хороша! Ви звідки родом будете?

— З Бучі, — запаленіла, — а хіба що?

— Ви українці, чому ж розмовляєте не материнською мовою, а жаргоном та суржиком? — задзвеніла сталь у його голосі і затремтіли пальці на руках.

Янчук поліз до кишені за грошима, але Рильський спинив його: «Ні-ні! За полудник розраховуюсь