У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Увечері Петро посмакував канапками із добротним маслом та запив їх кавою, тож зовсім не хотів спати, пропрацювавши допізна і не помітивши вештань непроханих гостей.
А в суботу, згідно протоколу, послав фельдшерицю перевірити, як іде виконання його приписів на продбазі, і був страшенно задоволений, що вони виконуються. Порадів і з уривка розмови Рижова з Атанасовим, яку випадково почув зі свого паралельного телефону:
— Я не можу за вас заступитися, тому що ви своєю поведінкою компрометуєте і себе, і колектив, і мене! Тому що я мав наказ із народного комісаріату здоров'я попередити вас востаннє, а ви зігнорували! Янчук — тямущий і чесний працівник, маєте довіряти йому, а не шкодити, як намагаєтесь! І припиніть урешті вживати алкоголь, послухайте дружину, ляжте в лікарню та дочекайтеся персональної пенсії! Ви революціонер, та я також! Я все сказав! — Христо Анолович не дослухав Рижова.
Після роботи Петро засидівся над книжками й конспектами, якими його постачив Василь Григораш, а як споночіло, випив кави з медом та з'їв бутерброда і поспішив до Лесі, як домовлялися. Чаруючи зір, осінь золотила крони дерев і встилала підпаленим листом, мов килимом, сквери й тротуари, освіжаючи тіло вечоровою прохолодою, насторожено шаруділа вітерцями у галуззі. Леся вже чекала на нього, тож одразу пішли відвідати Лідуню, а потім помандрували нічними вулицями міста.
Спершу закохані направилися не в Пролетарський парк, де гриміла заклично музика, а аж у Першотравневий, де було тихо і майже безлюдно. Під склепінням неба і кронами дерев горіли електролампи, як свічки у храмі. Находившись, вони присіли в затишному закутку, і Леся, притулившись до Петра у жазі близькості й кохання, оповіла йому про складне навчання, про прихід матері із «Сидором», про те, що бідна Оленка домовилася із Бондарем про черговий аборт на наступну п'ятницю.
— Любий мій! Я б хотіла, щоб як Оленка буде в суботу й неділю в лікарні, ми переспали разом у мене в ліжку, бо дуже вже я скучила за твоїм тілом і ласками твоїми! Чи ти, може, маєш інші плани?
— Гаразд! Жодних не маю, радосте моя! Вчинимо, як хочеш! Хіба в такому разі, прийду трохи пізніше, бо ж майже не бачуся з Лідою.
— То може зустрінемося у неї, а звідти прийдемо разом у гуртожиток на ніч?
— Дякую тобі, сонце моє! — обплів Петро свою шию м'якими, як шовк, косами дівчини. — Я по дорозі до тебе написав тобі вірша, дозволь прочитати? — прошептав на вухо любій.
— З радістю, коханий мій поете!
Не налюбуюся тобою
І не натішуся в ясі!
Живу тепер в якімсь двобої,
Не так, як інші чи як всі,
Бо ти — небесна, як Джоконда,
І, мов Лаура, неземна —
Вплелась мені в інтимне конто,
Ти — нерозгадана, одна.
І що робить, як врятуватись
І як тебе приберегти,
Щоб побороти хіті натись,
Лишивши чистість люботи?
— І я тим живу, жаданий мій! — по мовчанці озвалася дівчина. — Я б, недосяжно-ясний мій, не хотіла жити в тобі отією нерозгаданою сумотою, бо часом готова вийняти й серце із грудей та покласти його у твої добрі та дужі руки! — і Леся палко поцілувала Петра на знак вдячності. — А хто вони — оті щасливі Джоконда й Лаура, життя ти моє?
— Портрет Джоконди намалював великий італієць Леонардо да Вінчі ще в п'ятнадцятому сторіччі, обезсмертивши навік.
— Така вродлива була?
— Певно, але й душею гарна, раз її обожнював такий геній.
— То не лише врода чарувала великих?
— Вони знали, що врода тлінна, а вродливі жінки часто зіпсовані увагою, примхливі й вибагливі, — зітхнув Петро.
— То й я тебе змушую поступатися моїм забаганкам? — обізвалася Леся пошепки.
— Ніби ні, любове моя...
— Бабуся вважають, що я вередлива, якось у гніві сказали «тьху на тебе!», — із сумом видихнула Леся. — А та друга хто?
— Лаура? Дуже вродлива, намальована майже на два століття раніше також італійцем Петраркою, але не фарбами, а палкими словами у «Книзі пісень».
— Боже, ти для мене робишся богом, Петрусю! Знаєш те, що мені й не присниться! Як мені стати тобі рівнею, коханий мій? Чим відповісти на присвячені мені вірші? Як мені жити, любий, у твоєму вогненному світі? Чаруєш ти мене словами і обезволюєш близькістю! Сили я трачу!
— Люби мене палко, кохай чесно й віддано, бережи свою цноту та гідність, думай про наше спільне майбуття, хоч його й важко уявити сьогодні, шануй батьків, учися добре...
— Хіба цього досить, голубе мій? Адже не знаю, як тобі достойно відповісти на постійні вірші, і єдине, чому навчилася, це копіювати твої до мене звертання.
— Любов усе здолає, втіхо моя!
Замовкли надовго, голублячи одне одного, думаючи кожний про своє під тихий шум осінніх дерев.
— Ти сьогодні старанно виголений, лице ніжне в тебе!
— Багнув бути тобі приємним не лише на словах.
— Ти мені всякий — більш ніж приємний! Дозволь я тобі заспіваю материну улюблену пісню? Хоч тихенько...
— Як хочеш, світе мій, то прошу!
— Ніч яка місячна, зоряна, ясная... — Леся мала і голос, і слух, а співала ніби його єством і помислами, так, як і він, розуміючи слова й мелодію.
Лесині пісні одна за одною наповнювали бальзамом Петрову душу. Він розумів, що співала для нього її юність, виливаючись через край із тіла, що великою мірою належало йому. Водночас Петро усвідомлював, що скручені нуждою буття, вони з Лесею ще не одне ціле, що може колись...
— Ти, серце моє, маєш чудовий голос! — похвалив Петро, як Леся стихла.
— Мати кажуть, що він у мене не виспіваний, — Леся замовкла, задумавшись. — Мій чубатий поете, ти в мене здоровий, то й діти наші такими будуть! Бабуся кажуть, що їх має бути не менше двох — хлопчик і дівчинка!.. Бабуся вже геть здають на здоров'ї, — Леся замовкла, уткнувшись вустами в його вухо. — Чуєш?
