У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
— У нас все буде інакше, все гаразд буде! — прошептав він на вухо дівчині. — Неодмінно інакше і неодмінно гаразд!
— Бабуся кажуть, що ти дуже щасливий! Я вірю тобі, золотий мій! Вірю, люблю, боготворю і повторюю, що у будь-яку мить і при будь-яких обставинах я твоя! — сказала Леся палко і рвійно притулилася до нього, аж він почув стук її серця.
Чимало часу по тому закохані цілувалися, ласкалися й пестилися, милувалися й голубилися, впиваючись і п'яніючи, поки вже за північ Петро не відвів Лесю додому, домовившись зустрічатися лише по суботах і неділях, бо йому після роботи треба братися за університетську програму, а їй — належно вчитися.
Уладнавши наступного дня за сприяння баби Сари питання догляду Лідунею бабусі Парані, що була дійсно геть слабою, Янчук погасив у фінінспекції бабусині досить прострочені платежі за будівлю, грядочку й воду, оплатив черговий виклик адвоката, домовився з господинею, що він і Лідуня не платитимуть їй квартирних, поки дівчина піклуватиметься нею, і лише після полудня, набравши чимало книжок та конспектів у портфель — пам'яті Ріти Генріхівни — пішов із Лідунею у Соснівку на свою квартиру. Показавши сестрі своє нове місце роботи, він домовився з нею, що при різкому погіршенні здоров'я господині серед тижня вона негайно сповістить його, а по суботах і неділях він днюватиме й ночуватиме вдома у бабусі.
Звичайно, Ліда була в неймовірному захопленні від того, що брат мав і роботу за спеціальністю, та ще й зовсім поряд, і розкішну, як на її погляд, квартиру у такому чарівному місці під віковічною сосною. Сестра перебільшувала і його поетичні здібності, і його людську вдачу, приписуючи не властиві йому якості. Разом із тим, вона ревнувала його до Лесі і вважала, що вони не пара, — через неймовірну Лесину вроду та її розкішне життя в достатках. Правда, вона виказала йому свою думку лише єдиний раз.
— Сестрице, коли вже падати мені з коня, то із заздрісного! — віджартувався він.
— Тебе дуже любить тітонька Феся Антипівна, ото була б тобі пара! Вона, хай і не вродлива, та працьовита й душевна! — відповіла, помовчавши, дівчина.
— Звідки ти знаєш, Лідо, що вона мене любить?
— У нас із нею тільки й мови було, що про тебе! Вона й малюка свого назвала твоїм іменем, а донечку — моїм, бо, як ніхто, була нам рідною!
— Лідуню! Хіба ж твій брат заслуговує лише вдовиці, а не дівиці?! Феся Антипівна ще й старша за мене...
— Хату б ти мав уже, а так, як бабуся Параня помре, її невістка викине нас на вулицю!
— Будемо жити в моїй курортній удвох! — Петра не лякало безквартир'я, як Ліду.
— Бабуся на ладан дихає, її невістка-кацапка хату проп'є або своїм кавалерам подарує!
— Бабуся жива, сестро, доглядати її ми зобов'язані, бо, по-перше, мусимо бути їй вдячні, а по-друге, не маємо куди подітися, та й перед сусідами совісно, — відпровадив урешті Петро Лідуню.
Приймали Петра Янчука на нову роботу у санепідемстанції по-особливому, адже його супроводжували сам начальник курортоуправління Атанасов із кадровиком, а відбувалося все при зібранні всього нечисельного колективу: трьох лікарок, завлабораторією з лаборантами, фельдшериць, санітарок, дезінфекторів і робітників. Головний держінспектор Рижов, правда, був відсутнім, бо хворів. У червоному куточку стіл був накритий червоним полотнищем, на ньому стояли графини з водою і гранованими скляницями та букет квітів.
Поки кадровик, по короткому виступі Атанасова, читав наказ про введення в штат інспекції додаткової одиниці помічника держінспектора і призначення на неї присланого наркоматом здоров'я Янчука Петра Карповича, секретарка збігала до Рижова за ключем від сейфу: «У зв'язку із частими приступами хвороби головного держінспектора і для нормалізації роботи установи печатка і право стверджувати нею всі фінансово-банківські, господарсько-кошторисні і рецептурно-переписні документи, а також затвердження графіків роботи і керівництво установою передається тимчасово його помічникові, що має працювати узгоджено із держінспектором, коли той здоровий, і вести його роботу в повному обсязі та відповідати за стан справ, коли він відсутній по причині хвороби.»
Атанасов із кадровиком пішли, побажавши колективові плідної роботи, присутні трактували почуте однозначно: Леонід Петрович фактично відсторонений від роботи, хоч і буде номінально числитися у штаті, а новий його помічник має «руку» в наркоматі. Лікарки щиро дивувалися, що помічник такий молодий, але розуміли, що радіти їм нічого, бо при Рижові вони почувалися незалежними і в робочий час могли перебувати вдома з дітьми, або й на пляжі, а з цим, мовчазним і навіть суворим на вигляд, їм явно доведеться міняти свої звички. Решті співробітників новий призначенець був не до вподоби з тієї ж причини. Були вдоволені лише завлабораторією Клара Гнатівна Жужа, бо досі вона постійно мусіла виписувати спирт «на пропой» начальникові, та секретарка, друкарка й касир Віра Коляд, бо вимушена була постійно брехати, відповідаючи на телефонні дзвінки, що «головний» на території, хоч знала певно, що він лежить п'яний у своєму ліжку під наглядом дружини, бо його підписи на ордерах і платіжках постійно не визнавалися в банку, і їй по кілька разів доводилося бігати до нього чи, коли він бував «при собі», благати його підписати чисті бланки наперед, що категорично заборонялося, звичайно, і на чому, торгуючись, він, як правило, виклянчував у неї самогону.
Коли Янчук переносив сейф у свій новий кабінет поряд з начальниковим, Віра розказала йому, що Леонід Петрович колись був дуже заслуженим чекістом, тому й так возиться Атанасов із товаришем.
Розпорядившись усім працювати за дотеперішнім графіком, Петро попросив у секретарки особові картки всіх співробітників та книгу наказів і засів над ними на цілий день, перервавшись лише на обід. Перегляд карток та ще автобіографій дав йому уявлення про те, «хто є хто» в колективі. По обіді Віра оформила дня банку зразок Янчукового підпису, завірила його та скріпила печаткою в Атанасова. Петрів підпис «П.Ян», який він досі ставив під статтями та віршами, що друкувалися в газеті, мимоволі асоціювався і в колективі, і в банку з постійно п'яним головним держінспектором і сприйнявся, як каламбур.
Мовчазність і маска серйозності, за якими Янчук ховав дилетантство та неофітство у новій своїй ролі, були рятівними для нього, вже наступного дня він замовив секретарці графіки роботи лікарів і лабораторії на поточний місяць. Цілих два дні Петро вивчав їх та звіряв з довідниками й
