У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
На велике щастя, Максим Тадейович був у своєму кабінеті у Спілці, його літня секретарка після настійливих Янчукових домагань та посилань на віддаль пішла таки просити у Рильського про прийом для Петра.
Не знати, чи то вона так привабливо описала Янчука, чи просила за нього дуже, але Максим Тадейович виглянув у двері, навзаєм привітався, кинув загадковий і ніби нетутешній погляд на зошит у Петрових руках і, подумавши мить, запитав: «Маєш трохи вільного часу?»
— Навіть безліч, Максиме Тадейовичу! — випалив Янчук, не тямлячи себе від щастя, в зухвальстві й захваті.
— То заздрісно велике щастя, хлопче!.. Почекай на мене, оглянь вітрини, — вказав поглядом і тихо причинив двері кабінету.
Розглядаючи для годиться вітрини й дошку об'яв, Янчук, очікуючи на радісну зустріч, шукав своєї непоправної помилки у поведінці з Андрієм Малишком, подумки картаючи його.
«Коли б я був сам йому щось прочитав, то його враження були б іншими, а так він напевне не все достеменно зрозумів і прочув, а ще ж розмова з Максимом Тадейовичем та черга під дверима, — знайшов урешті для себе розгадку. — Про збірку мені, звичайно, не слід було говорити...»
— То із чим ти до мене? — вийшов із якоюсь течкою Максим Рильський. — Не «з віршАми» слід говорити, а «з віршами»! Маю пильну й невідкладну справу, то поговоримо в путі! — запропонував безапеляційно. — Приємне з пожитковим не часто збігаються у нашому тлінному житті, тож скористаємося належно, — додав.
Титли пришвидшено вулицями, переходили навпростець майдани, їхали трамваєм у дзенькоті й стукоті, штовханині й сум'ятті — то мовчки, то в уривчастих перемовинах, то під оповіді «молодого автора»...
— Он, бачиш, скамниця, — показав Рильський поглядом. — Дочекайся мене, можу й загаятись у цьому ось вертепі, — вказав на високий будинок. — Буду намагатися якомога швидше впоратися, як поталанить! — трохи втішив Янчука вже з віддалі.
Петро чекав, на свою радість, недовго, ходячи біля лавочки — слово «скамниця» він почув уперше! — і збираючи в жменю різнобарвні грушеві листочки, дочасно підпалені золотою осінню.
— Тепер нам треба в оцій повені краси відшукати відповідне до твоєї поезії затишне місце, — явно насміхався Максим Рильський, уздрівши зібране Янчуком листя на лавиці. — Я тут знаю одне — й історичне, і мені пам'ятне, і відносно відлюдне, і божественно красиве...
Прийшли на Володимирову Гору, під крислатий каштан-велетень обік пам'ятника князеві-хрестителеві, відроджуючи в Петра віру й надію на краще. Посуворішавши, Максим Тадейович присів на лавку, взяв на коліна його зшиток і вирізки, якийсь час помовчав, а потім перейшов до священнодійства — взявся вправно розтлумачувати Янчукові незугарно-недолугість, як він сказав, його віршів та невідповідності й недосконалості в них.
«Я радо хочу розказати
Про ті щасливі дні мої...» —
перечитав він уголос написане. — А чому «розказати», коли сюди проситься «розповісти», а «розказати» є калькою з російської? Ми ж не говоримо «розказ», а «оповідання»! Не змушує тебе й римування, його тут, нажаль, немає. А будь воно, приміром, то «розповісти» ти римував би зі словом, наприклад, «місто», яке аж проситься сюди до «села»... Відсутня рима і в цій ось строфі: «мої... селі», — водив рукою далі по рядках. — Власне кажучи, варіантів тут безліч, як у тебе часу, і на всі нам не вистачило б і тижня...
І так, строфа за строфою, вірш за віршем, від початку і до кінця все терпляче розтлумачувалося або сердито перекреслювалося жирним хрестом, викликаючи похоронний біль страти й зашаріння Петра.
— А «Циганка» написана майже визріло. Бачив її таку?
— На ранковому базарі перед собором...
— Сподобалася, певне? — глузливо глянув Рильський на Янчука.
— Ага-а-а, — спалахнув той на лиці.
— Коли хтось подобається, сорому в тому немає, юначе. Мені, грішному, також часто подобаються вродливо-гарні циганки... А цей твій романс справжній і майже пристойний. Є, правда, й недоліки, — перечитував ще раз «Циганку» на неймовірну радість автора, — але в кого з нас їх не буває?.. А Лєрмонтова любиш?
— Угу-у-у... Не його особу, — спохопився, — а його поезію.
— Так-так, юначе. У твоєму віці він був уже відомим, то роби висновок для себе, — дочитував Рильський наступного вірша. — Цей також під його впливом написаний?
— Може й під його...
— Наслідування допомагає, але й знецінює! Вірш майже пристойний, але це явне наслідування. А чим пристойний? Нестандартним діалогом закохано-трепетної хвилі з байдужим німим проліском... Пушкіна любиш?
— Не так щоб... Дворянин, Мазепу осудив... але вільнодумець, які Байрон, талановитий безумовно...
— А тут у тебе явний Шевченко.
— Всі мої вчителі й порадники надавали перевагу нашому кріпакові й солдатові, то і я... А ще Франкові й Лесі Українці, плужанам і гартівцям, Сосюрі за «Мазепу» й «Махна», Зерову і Плужникові, Осьмачці й Телізі... Звичайно, Єсеніну, Ахматовій і Буніну, Словацькому й Міцкевичу, Тувімові та Іллаковичівні...
— Тобі поталанило й Буніна читати? «Мазепу» й «Махна»? Чути про Телігу?
— Були люди...
— Давно?
— І давніше, й недавно... Кажуть, нема їх серед живих...
— Так-так, — якось особливо проникливо оглянув Максим Тадейович Янчука — світлим, але сумним поглядом. — Всі ми тепер смертні, як ніколи.
— Що ж робити, Максиме Тадейовичу?
— Жити й учитися наперекір усьому! — по паузі відповів Рильський.
— У нас в інституті із двохсот сорока шести викладачів, асистентів і лаборантів лишилося троє за якихось півмісяця!.. Студенти студентам лекції читають!..
— Це ж давніше було?
— Та може рік із гаком...
— Знався з Тодосем Осьмачком?
— Трохи і з ним, і з Чигирином, Недолею та Гомоном, за Лебеденка чув...
Запала неприємно-гнітюча мовчанка. Уста Рильського напружились, погляд уперся чи у каштан, чи у хрест за ним, лице від брів до підборіддя ніби видовжилося, а лоб зморщився...
— Ну, а це вже, як на мене, не вірш зовсім! — вернувся Максим Тадейович до зшитка, щось перекресливши. — Біда, друже, що маєш хотіння і деякі сумбурні знання, та не маєш достатнього хисту,
