У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Наступна подія сталася в суботу, дещо вибивши його з колії. На роботі зранку його знайшла Ліда, спершу стривоживши, а потім таки втішивши.
— Мені б до Янчука попасти, — почув він голос сестри у приймальні крізь привідчинені двері.
— По якому питанню? — спитала Віра Коляд.
— По нашому, я йому сестрою буду!
— Братіку! — щиро раділа дівчина, як він завів її у свій кабінет, прикривши за собою двері. — Був у нас адвокат із бабою Сарою. Бабуся Параня при них та покликаних мною сусідках, що навпроти, тітках Плисисі й Фонрабі відписала мені в спадок своє обійстя, хату і майно. Адвокат ось і папір мені дав, — передала Ліда братові до рук скручений у трубочку дарчий лист. — Я казала, щоб тобі, а бабуся все тикала в мене пальцем та шепотіла: «Лі-ду-ні, Лі-ду-ні!». Потім, як усі четверо підписалися, вона поставила свої хрестики. Тепер я господиня хати, але дивуюсь, чому не ти?! — врешті затихла дівчина.
— Не я, сестро, бо не я ходжу за нею, а ти, бідна, — Петро приходив до себе в неймовірній радості. — А як же бабуся? Ти її саму оце лишила?
— Сидить мовчки, дивиться в одну точку, не п'є й не їсть. Баба Сара каже, що вона довго не протягне, ми її підперли подушками, баба Сара взялася посидіти з нею часину, поки я до тебе збігаю.
— Твій час минув, катай додому, а я надвечір прийду.
— Баба Сара взяла з-під подушки бабусин торочок, як адвокат пішов, а сусідки ще сиділи коло ліжка, і порахувала гроші при них. Торочок взяла собі, жінки так розпорядилися, а мені віддасть решту, як бабусю поховаємо і поставимо хреста дубового. Так ніби їй бабуся колись заповідала.
— Баба Сара тебе обмане, Лідуню! Біжи додому, розповіси мені все ввечері. Біжи, рідна, біжи! До вечора! — Янчук хотів би зосередитися і прийти до себе.
Наплив радості був таким несподіваним, що він довгий час не знав, куди себе подіти! Його сестра неждано-негадано виявилася влаштованою, він має добру роботу, дешевий харч, квартирку, а до всього є студентом університету! Сидячи над графіками, він їх фактично не бачив, роздумуючи над тим, що доля-фатум таки правує його й сестриним життям, врятувавши від смерті в голодоморі. Хотілося дякувати всьому світові і всім людям за все вчинене добро!
З тим настроєм Петро й пішов додому, сказавши Вірі адресу в місті, про всяк випадок. У свою нову квартиру він лише заглянув по путі. Там було прибрано і провітрено, підлога зволожена, квіти политі. Йдучи лісом із Соснівки в напрямку міста, Янчук думав про те, що відтепер чистота й порядок, як ознаки його особистих гараздів і влаштованості, мають бути також і цариною його посадової об'єктивності. Милуючись осінньою природою, втішаючись дарчим листом, якого перечитав дорогою ще раз, Петро виробляв собі нову систему поведінки, новий розпорядок життя, приходячи до переконання, що часу в нього вкрай обмаль і тепер, і в осяжному майбутньому, тож розтринькувати його зась!
Із бабусею Паранею, як хотів, Петро не поговорив. Напівсидячи між подушками у своєму ліжку, вона, вчорашня господиня, ступорно дивилася у вікно на світ божий, не лише не озиваючись, а й зовсім не реагуючи на будь-чиї звернення, перебуваючи уже в несьогосвітньому усуненні й самозреченні від земної юдолі серед зовсім чужих їй людей, хоч аж у Харбіні вона мала трьох рідних синів і дочку, тут у місті — розвідну невістку-повію, а не знати де, безпутного онука-художника, і всі вони дивилися на неї з фотографій на стінах.
В хаті, як заповідала бабуся, пахло ладаном, м'ятою і любистком, горіли дві великі свічки у склянках на столі і лампадка під іконою Божої Матері. Як лиш Янчук прийшов додому, відбулася нарада із сусідками під чільством баби Сари. По ній Іван-Ганс Фонрабе взявся зробити для господині домовину зі свого матеріалу, а Петро — замовити в лісництві масивного дубового хреста, на якому мало бути написано: «Почилі в Бозі Герасій і Параня Прокопенки» з датами їх народження й смерті.
На вечір Петро привів до себе Лесю, яка лягла спати з Лідунею, а сам просидів, дрімаючи в кріслі, коло господині всю ніч і заснув лише вранці, коли навідались сусідки і замінили його в чергуванні. Життя небіжки спинилося при Лідуні й Лесі, що пізніше змінили сусідок. Швидко вдягнувшись, Янчук пішов за хрестом, лишивши дівчат допомагати сусідкам мити й переодягати покійницю. Повернувся він аж по обіді, привізши хреста на підводі санінспекції, встигнувши залишити на столі секретарки повідомлення: «На роботу вийду післязавтра, в понеділок хоронитиму господиню. Подзвоніть начальнику управління і в кадри та сповістіть співробітників і можливих відвідувачів. П.Ян».
В домовині посеред горниці Петро побачив уже опоряджену господиню — з восково-жовтим лицем, зі складеними на грудях руками і свічечкою в них. Пообіч померлої на намітці лежали кетяги червоної калини, а в головах — пучки м'яти, любистку і пахучих сухих васильків. Псалтир над небіжкою читала якась незнайома жінка в окулярах і точно такій же вишиванці, як і на покійниці.
Минула ще одна ніч — при відкритих дверях, брамницях і хвіртці, а в понеділок на цвинтарі Покрови впритул до давнішої порослої півниками Герасієвої могили під командою сусідів Плиса і Фонрабе була викопана яма для бабусі Парані, яка врешті на найнятій півторатонці була привезена й погребена в ній не згірш за інших. Пов'язані чорними хустинами, із сітчастими чорними крепами на русокосих головах, нерозлучні Леся з Лідунею привертали до себе увагу особливою скорботою при погребінні. По всьому відбули у дворі обід, на який прийшли й Дейчі, ще вранці попрощавшись зі своєю рятівницею. Фіма Йосипович дав Петрові аж двісті карбованців за допомогу Штерні та чимало продуктів на поминки. Обід був із бабусиним вином, а готувала його й порядкувала за столом баба Сара.
Геть підвечір, як зморена Ліда лягла спати у своїй спаленьці, Петро й Леся зблизилися у жадібній пристрасті, милуючись і голублячись у мовчазних зітханнях.
Леся, звичайно, була рада, що Ліда тепер господиня тут, але не могла не виказати Петрові свого здивування, чому ж не він.
— Краще й справедливіше, люба моя, не може й бути, адже то Ліда ходила
