У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

— Повторюся: пиши, коли не можеш не писати, але до друку нести не спіши, бо вірш, як і добре вино, має вистоятися... Поезія — хліб глевкий: і коли насущний, і коли попутний, — продовжував дорогою до фунікулера. — Отож, бувай здоровий і хай таланить тобі у навчанні, бо лише з ним приходить майстерність, — потис Петрові руку і зайшов у вагон.

Почуваючи себе окриленим і геть спустошеним критикою обох славетних, Янчук довго спостерігав, як вибирається на гору вагон. Та врешті згадав про Зіну Погляд і політехнічний інститут, тож, розпитавши, сів у дзвінкий трамвай, везучи у портфелі свій скарб — зшитка із виправленнями самого Рильського!

Зіна зустріла свого вихователя із радістю, бо здала вже два екзамени, а ті, що залишилися, вважала легшими. Тож до самого вечора готувалися до них разом, потім повечеряли, і Зіна пішла в гуртожиток, а Янчук — на вокзал, бо в готелі вільних місць не виявилося, а Ріту Генріхівну Шмідт він вирішив не навідувати і навіть не казати їй, що був у Києві. Спав уривками, сидячи на лаві, у гаморі, суєті й метушні, адже потяги приходили й відходили усю ніч, повнячи вокзал людом, що мав пересадки в дорозі.

Додому поверталися пізно увечері наступного дня у плацкартному вагоні, і вихователь, і вихованка зморені, але вдоволені, адже Зіна Погляд склала іспити і була зарахована. В дорозі, наговорившись, спали, поклавши голови тім'я до тім'я на столик, бо Петрові поталанило взяти квитки під вікном, і свої місця вони зайняли, як до відходу потяга було ще досить часу.

Янчук переписав удома той зшиток, лишивши собі тільки деякі ліричні вірші із виправленнями Рильського, але пізніше вони пропали у злигоднях і митарствах разом із вирізками.

Пам'ять про славетних жила з ним відтоді незгасно! Таємничо заворожувала його Володимирова гора, ховаючи від гуркоту й гуготіння міста, коли він навідувався до заповітної скамниці, вже й заміненої на іншу, німо мовчав князь Володимир, ніби осуджуючи люд за буття серед злочинів і за неспротив їм, кричали чайки над Дніпром біля приплаву: «Прокидайтеся, люди! Борітеся! Поборете!»...

І завжди відтоді перед очима Янчука — і на цій горі, і далеко від неї — поставали два славетних співці рідного краю й народу: Максим Рильський і Андрій Малишко — поети з Божим даром і Божою ж іскрою...

Прологи і пороги

Секція 7

Вдома Янчука чекав Лесин лист, в якому вона повідомляла, що мешкатиме таки в гуртожитку, бо поставила батькам ультиматум, що взагалі кине навчання, якщо вони наполягатимуть, щоб вона ходила в технікум і назад додому по шість кілометрів щодня.

Кінчався термін відпустки на період екзаменів згідно відмітки про їх закінчення в Янчуковій довідці, тож, випочивши після поїздки у Київ, Петро пішов у колонію з наміром узяти слідом профспілкову відпустку майже за два роки, щоб після неї, розрахувавшись у колонії, влаштуватися на роботу в Соснівське курортоуправління, як він і обіцяв його начальникові Христов Аноловичу Атанасову, вручаючи розподілення Наркомату здоров'я в позаминулому місяці. Його заява на відпустку з 25-го серпня була підписана того ж дня, тож у колонії йому лишалося провести три дні.

Фактично, це були дні прощання з колонією: з її адміністрацією, педагогічним та технічним персоналом і, звичайно, з вихованцями, з якими встиг зріднитися, як із братами й сестрами. Прощався і у класах, і у клубі, і у дворі та на веранді, не дотримуючись годин.

Ще в перший день уранці Петро домовився у міськвно, що колонія буде надсилати старшим вихованцям допомогу у розмірі п'ятдесяти карбованців щомісяця протягом усього періоду їх навчання у вузах і технікумах, за винятком канікул, коли вони приїжджатимуть у колонію, як додому, крім того, вони будуть забезпечені одягом по його зношенні. Уже другого дня старші вмовили Янчука піти групою на Дніпро, щоб там обговорити їхнє подальше життя. На пляжі Петро порадив вихованцям листуватися між собою, як родина, утримуватися від неґречностей, розвиватися духовно і не забувати, що навчання — то основа основ на їх майбутнє.

Наступного дня сталася неприємність: завпед попросив Янчука провести замість себе чергову політбесіду, а Петро вперше йому відмовив, бо не знав, як поставитися до шокуючої новини, прочитаної у «Правді», про приїзд до Москви фон Рібентропа і підписання ним із Молотовим домови про ненапад. Подія ця не лише йому здалася просто неймовірною, адже протягом останніх кількох років газети називали німецький соціалізм, тобто нацизм, не інакше, як фашистським, і в Янчука не повертався язик сказати тепер бодай щось людяне про нього!

Подавши заяву на звільнення з роботи та домігшись її підписання тимчасово виконуючим обов'язки директора, Петро зайшов того ж дня під вечір до тети Паші й Бориса, щоб повідомити їх про свої новини, і несподівано застав там «дяху» Потапа, який проводив відпустку у сестри, ремонтуючи двері, вікна й паркани і фарбуючи залізний дах.

Звичайно, Петро розповів Борисові про конфлікт із завпедом, пояснивши його підґрунтя. Товариш напередодні також прочитав «Правду», а ще разом із «дяхою» прослухав по радіо якусь передачу з-за кордону. Мимоволі почувши, про що йдеться, «дяха» приєднався до їх розмови, назвавши обох «перспективними неофітами із сумбуром у порожніх головах». Досконало знаючи німецьку, він добре володів питанням, тож, смакуючи плодами під розлогою грушею, він детально повів хлопцям не лише про сім статей із домови про ненапад, а й про проекти наступних домов: про дружбу й кордони та про поставки сировини гітлерівському соціалізмові для захисту від капіталістичних хижаків, тобто Франції, Англії і США.

«Дяха» також пояснив друзям, що Мюнхенські рішення окотилися на долі Судетів десятиденним терміном їх повного загарбання, і здогадливо передбачив нещасну долю посанаційної Польщі та тих держав, що опиняться в лещатах двох озвіріло-хижих соціалізмів, яким своєю поведінкою допомагають Деладьє з Чемберленом та інші, чиї прізвища були зовсім незнайомі Янчукові.

— Наш сатрап свавільно й розбійно править від імені абстрактної диктатури пролетаріату, на практиці — єдинонеділимців і монархістів росіян, — говорив він стишено зацікавлено-допитливим слухачам, — а їхній — від імені німців. І це єдина різниця між ними, якщо