Місячний камінь - Вилки Коллінз

Повага до бідолашної леді Веріндер не дозволила мені навіть натякнути їй, що я вгадала гірку правду, перш ніж вона сказала хоч слово. Я мовчки ждала, коли вона заговорить, і, вирішивши сказати кілька втішних слів при першій же зручній нагоді, почувала себе готовою здійснити будь-який обов'язок, поставлений переді мною, — байдуже, наскільки боляче це може бути.

— Друзілло, я давно вже серйозно хвора, — почала моя тітонька. — І, дивно, сама цього не знала.

Я подумала про тисячі й тисячі людських істот, котрі гинуть від того, що вони цієї хвилини духовно хворі, самі не підозрюючи цього. І я дуже боялась, що моя бідолашна тітонька може бути однією з них.

— Так, дорога, — промовила я сумно. — Так.

— Як ви знаєте, я привезла Речел у Лондон для того, щоб порадитися з лікарями, — вела вона далі. — Я вважала за потрібне звернутись за порадою до двох лікарів.

Двоє лікарів! І, о боже, (при стані Речел) жоден з них не духовна особа!

— Так, дорога, — знову повторила я. — Так.

— Один з двох лікарів, — продовжувала тітонька, — був незнайомий мені. Другий був давнім другом мого чоловіка і завжди щиро ставився до мене заради мого чоловіка. Прописавши ліки для Речел, він сказав, що хотів би поговорити зі мною наодинці в іншій кімнаті. Я сподівалася, звичайно, дістати деякі спеціальні поради для поправки здоров'я моєї дочки. На мій подив, він з серйозним виглядом взяв мене за руку і сказав:

«Я дивлюсь на вас, леді Веріндер, не тільки як друг, але і як лікар. Боюсь, що негайна медична допомога потрібна більше вам, аніж вашій доньці».

Він поставив мені ряд запитань, яким я не надала ніякого значення, аж поки помітила, що мої відповіді засмутили його. Закінчилося все тим, що він домовився приїхати до мене зі своїм другом, теж лікарем, на другий день, в години, коли Речел не буде вдома. Результат цього візиту — дуже ласкаво й обережно повідомлений мені — переконав обох лікарів у тому, що втрачено дуже багато дорогоцінного часу, який вже не можна було повернути, і що моя хвороба стала тепер недоступною їхній майстерності.

Понад два роки я слабую на хворобу серця, яка, не виявляючи ніяких симптомів, що могли б налякати мене, поступово руйнувала моє здоров'я. Я можу прожити ще кілька місяців або померти, не дочекавшись завтрашнього дня, — лікарі не можуть і не сміють сказати що-небудь певне. Не буду запевняти, моя мила, що я не переживала важких хвилин з того часу, як дізналась про свій справжній стан. Але зараз я вже примирилася з цим і збираюся зробити все можливе, щоб упорядкувати всі мої світські справи. Я найбільше стурбована тим, щоб Речел не довідалась про правду. Якщо вона довідається про неї, відразу ж пояснить моє погане здоров'я заклопотаністю стосовно алмаза й почне, бідолаха, гірко дорікати собі за те, в чому зовсім не винна. Обидва лікарі погодилися, що це лихо почалося років два, якщо не три тому. Я впевнена, що ви збережете мою таємницю, Друзілло, бо я бачу щиру печаль і співчуття до мене на вашому обличчі.

Печаль і співчуття! О, чи ж можна чекати таких поганських почуттів від християнки й англійки, глибоко відданої своїй вірі!

Моя бідна тітонька й уявити собі не могла, який трепет побожної вдячності пробіг по моїх жилах, коли вона наблизилась до кінця своєї сумної розповіді. Тут переді мною відкривалось широке поле корисної діяльності! Моя улюблена родичка й нещасна ближня стояла на краю великої зміни, зовсім не підготувавшись, і само провидіння примусило її розповісти про свій стан мені! Як можу я описати радість, з якою я відразу ж згадала, що цінних духовних друзів, на яких можна в цій справі покластись, не одиниці, а десятки! Я схопила тітоньку в свої обійми, — моя надмірна ніжність не могла тепер задовольнитись нічим меншим, окрім обіймів.

— О! — сказала я побожно, — який невимовний інтерес викликали ви в мене! О, яку користь я збираюсь принести вам, моя мила, перш ніж ми з вами розлучимося!

Після кількох серйозних слів перестороги я запропонувала їй вибір між трьома милими духовними пастирями, які з ранку до ночі займалися справами милосердя в цій окрузі. Всі вони однаково красномовні, однаково готові застосувати свої здібності, для чого досить мені лише слово сказати. На жаль, результат не викликав бадьорості. На обличчі бідної леді Веріндер було видно замішання і страх, і на все, що я їй говорила, вона відповідала суто мирськими запереченнями, що вона, мовляв, дуже слабка фізично для зустрічей з незнайомими людьми. Я поступилася, звичайно, на деякий час. Мій величезний досвід читця (під час відвідувань з благодійною метою під керівництвом не менш як чотирнадцяти улюблених друзів духовного сану) підказав мені, що була нагода саме для підготовки через читання книг. Я мала невеличку робочу бібліотечку, цілком підхожу для даного випадку, в якій усе розраховане на те, щоб пробудити, переконати, просвітити і підкріпити мою тітоньку.

— Ви не відмовитесь прочитати, люба моя, — запитала я якнайніжніше, — не відмовитесь, якщо я принесу вам мої власні дорогоцінні книги? Всі необхідні сторінки, тітонько, загнуті. А олівцем зроблені позначки там, де ви повинні зупинитись і запитати себе: «Чи стосується це мене?»

Навіть таке просте прохання — такий сильний нечестивий вплив світу! — здається, налякало мою тітоньку. Вона відповіла, кинувши на мене здивований погляд, бачити який було водночас і повчально, і жахливо:

— Я зроблю, що