Місячний камінь - Вилки Коллінз

Важко не скоритись небесній красі його посмішки. Багатство його бархатистого голосу посилило своєю невимовною принадністю інтерес до того ділового питання, з яким він до мене звернувся. Правду кажучи, ми мали досить-таки штанів; ми були зовсім завалені ними. Тільки-но я хотіла про це сказати, як відчинилися двері, і стихія мирського неспокою вдерлась у кімнату в особі міс Веріндер.

Вона підбігла до дорогого містера Годфрі з непристойною для леді швидкістю, неохайно зачесана, а її обличчя, я б сказала, непристойно розчервонілося.

— Я така рада вас бачити, Годфрі, — звернулась вона до нього так, — з горем додам я, — ніби приятель звертається до приятеля. — Як шкода, що ви не захопили з собою містера Люкера! Ви і він (поки триває наша остання сенсація) тепер найцікавіші люди в усьому Лондоні. Про це боляче говорити, це неприродно, від цього інстинктивно здригається упорядкована натура, подібна до міс Клак. Та дарма! Розкажіть мені всю історію на Нортумберландській вулиці. Я знаю, що газети не про все написали.

Навіть містер Годфрі успадкував ницу натуру, що дісталась нам від Адама, — дуже мізерну частинку людської спадщини, але — на жаль! — все ж успадкував. Чесно кажучи, мені тяжко було бачити, як він узяв руку Речел в обидві свої руки і ніжно притис її до лівого боку свого жилета. Це було пряме заохочення її нерозсудливій манері говорити і її зухвальству щодо мене.

— Люба Речел, — промовив він тим же голосом, який збуджував мене, коли він говорив про наші плани і штани, — газети розповіли вам усе — і розповіли значно краще, ніж це міг би зробити я.

— Годфрі вважає, що ми надаємо надто великого значення цій справі, — зауважила моя тітонька. — Він щойно казав нам, що йому не хочеться розповідати про це.

— Чому?

Речел запитала, зненацька блиснувши очима і пильно глянувши прямо в обличчя містерові Годфрі. Щодо нього, то він дивився на неї згори вниз з поблажливістю такою нерозумною і такою незаслуженою, що я справді відчула необхідність втрутитися.

— Речел, дорогенька, — м'яко заперечила я, — справжня велич і справжня мужність завжди скромні.

— Ви гарний хлопець, Годфрі, — не звертаючи на мене ані найменшої уваги, продовжувала вона говорити з своїм кузеном, ніби юнак розмовляє з юнаком. — Але я впевнена, що у вас немає ніякої величі; я не вірю, щоб ви мали якусь особливу мужність; я твердо переконана — якщо ви коли-небудь мали скромність, то ваші залицяльниці звільнили вас від цієї доброчесності багато років тому. Ви маєте особисту причину не розповідати про ваші пригоди на Нортумберландській вулиці; але я таки хочу дізнатись про цю причину.

— Причина дуже проста, і розповісти про неї дуже легко, — відповів він примирливим тоном, — мені набридла ця тема.

— Вам набридла ця тема? Мій дорогий Годфрі, я хочу зробити вам зауваження.

— Яке?

— Ви надто довго перебуваєте серед жінок. І запозичили від них дві дуже погані звички. Навчились говорити серйозно про нісенітниці і брехати, маючи задоволення з того, що брешете. Ви не можете діяти відверто з вашими палкими прихильницями. А я маю намір примусити вас діяти відверто. Йдіть сюди і сідайте. Я згоряю від нетерпіння засипати вас прямими запитаннями і сподіваюсь, що ви повинні засипати мене прямими відповідями.

Вона потягла його через усю кімнату на стілець, що стояв біля вікна, де світло падало б на його обличчя. Мені дуже важко переказувати розмову та описувати такі вчинки. Та, якщо зважити на чек містера Френкліна Блека, з одного боку, і мою повагу до істини — з другого, що було мені робити? Я глянула на мою тітоньку. Вона сиділа непорушно, не маючи, очевидно, наміру втручатися. Ніколи раніше я не помічала в неї такого заціпеніння. То була, можливо, реакція після тих випробувань, що вона зазнала у себе в маєтку. Неприємний симптом, треба зауважити, до того ж у віці дорогої леді Веріндер і з її огрядною фігурою.

А тим часом Речел сіла біля вікна з нашим люб'язним і поблажливим — надто вже поблажливим — містером Годфрі. Вона почала сипати запитання, якими погрожувала йому, не звертаючи ніякої уваги ні на свою матінку, ні на мене, ніби нас зовсім не було в кімнаті.

— Поліція нічого не розкрила, Годфрі?

— Нічогісінько.

— Це правда, що троє людей, які розставили вам тенета, були ті ж самі, які потім розставили тенета містерові Люкеру?

— У цьому не може бути ніякого сумніву, дорога Речел.

— І ніякого сліду цих людей не було знайдено?

— Ніякого.

— Мабуть, думають, що це ті ж самі три індуси, які приходили до нас у селі?

— Дехто так думає.

— А ви, як ви думаєте?

— Дорога моя Речел, вони зав'язали мені очі раніш, ніж я встиг побачити їхні обличчя. Я абсолютно нічого не знаю про це. Як можу я висловити свою думку з цього приводу?

Навіть ангельське терпіння містера Годфрі, як ви бачите, урвалось від переслідування, якого він зазнав. Я не насмілюся сказати, що спрямовувало запитання міс Веріндер: розбещена цікавість чи невгамовний страх? Я лише зауважу, що тільки-но містер Годфрі спробував піднятись після того, як він дав їй такі вичерпні відповіді, вона справді взяла його за плечі і штовхнула назад на стілець.

О, не кажіть, що це непристойно, навіть не натякайте на те, що таку поведінку можна пояснити лише