Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
— Люди, як і небесні тіла, відбувають визначені для них мандрівки… Дякую, брате, що побачив еси моє великоднє послання до тебе…
— А ти, бачу, й зовсім дозвілля не знаєш, — промовив Пантела, показуючи на стіл, завалений книгами. — На кожен день дивишся, як на межу життя…
— Дозвілля без книг — то похорон для мужа, — усміхнувся ігумен. — Прилучайся до нас, брате.
— Спасибі, приятелю… Мужам слід наповнювати душу, а не скриню.
Чернець Ісайя, зачувши від ігумена, а теж від незнайомого гостя таку високу похвалу, — чей–бо до Митусиної іскусності прирівняли вони його спів, — геть знітився і гейби аж заховався у довгій сутані, долонями затулив своє вродливе, чорною борідкою обрамлене обличчя; він не відводив від Пантели погляду, мовчав і лише по хвилині прошепотів, мовби виправдовувався за свій талант:
— Не гоже, добрий чоловіче, прирівнювати церковний божественний спів, яким вітав самого Господа володимирський півчий Митуса, до світського, що смертного князя прославляє. Грішно єсть такі помисли в душі плекати…
— Не правий ти, Ісайє, — відказав замість Пантели ігумен Миколай. — Божественними гласами негоже возвеличувати буєсловіє і плясання на ігрищах, грішно теж срамословієм утішатися й до пияцтва заохочувати. А пісня, яка людський дух до Господніх чертогів підносить, праведна єсть. Ти споживаєш таке саме вино і на свайбі, і в церкві, коли воно в золотій чаші в кров Христову перемінюється. Але ж і те, і те пиття благословляє добро земне і небесне. Коли за весільним вином мовиться про любов до ближніх і про милосердя до бідних, то благом воно єсть, як і Святе причастя. А грішна лише богопрогнівительська мова, Духа Святого оскорбительна… Чом же ти подумав, що письмо, яке мужність князя і воїв, що кров на полі брані проливають, славлять, можуть бути Господу не угодні? Адже рівноцінно велико звучали пісні Митуси і в храмах, і в походах…
І додав диякон Пантела:
— Ти лише подивися, як мудро наша віра перемінила язичницькі свята в християнські — бо ж людські вони, не бісівські. Святими стали Купало й Ілля, що раніше Перуном звався, а поганські боги, які людей і худобу оберігали, ангелами–хоронителями назвалися; злих слуг Сатани архангел Гавриш з неба на землю скинув, і стали вони арідниками, лісовиками, мавками — для християн не шкідливими… А на Різдво біля воріт стоїть Ісус з хлібом і сіллю, Богородиця на Благовіщення приносить в дім весну — раніше її наші предки Мокошею називали… Хіба не про це співається у колядках і гаївках, у яких нерозривно світське з духовним пов'язане? Плід не може стати іншим, ніж насіння…
Від мудрих слів ігумена й прочанина розпогодилось зніяковінням діткнуте обличчя ченця Ісайї, ніби він чекав їх, як дозволу благословенну мелодію на слова княжої поеми творити. Вийняв з–під поли сутани гуслі, достоту такі, як бачив колись Пантела на грудях Митуси, й знову здалося дияконові, що добре видіння йому явилося: він побачив живого Митусу чи то його двійника і ще раз переконався, що людська сутність не вміщається в одній іпостасі, — той самий образ, ті самі мислі, те саме вміння, а теж любов передаються від людини до людини, перемішуючи її, безсмертну, у вічному часі.
Півчий Ісайя вдарив пальцями по струнах і затужив скупаним у сльозі плачем Ярославни, сам же через твориму пісню образ Митуси прийняв.
— Дніпре Словутичу, — читав ігумен вголос слова поеми, й мелодією вони озвучувалися, — ти пробив єси землю половецьку, прилелій же, господине, мені моє ладо, щоб я не слала своїх сліз на море рано…
Лунав у плебанії плач Ярославни за Ігорем, й був це водночас плач Зореслави, яка десь там марно тужить у Мединському монастирі за погиблим Митусою.
Завмерла печальна пісня на устах ченця Ісайї: струни гуслів стихли, й, переставши читати, промовив ігумен Микол ай:
— Чей захоче вікарій Йов послухати твій голос, Ісайє, — такий схожий на піснеспів Митуси. Хай же воскресне в тямі преподобного образ незабутнього менестреля…
А Пантела подумав, що спів Ісайї мусить почути послушниця Зореслава або ж її двійниця, яку він бачив у Десятинній церкві й на валу Холмської фортеці. І много люду повинно цю пісню вчути, щоб у пам'яті навіки зосталася: не для глухих вона призначена, а для многоголосного відлуння по всьому світу.
В урочистому спокої стояли посеред кімнати ігумен Миколай і диякон Пантела, вражені живим плачем Ярославни–Зореслави по втраті свого лада.
Чернець Ісайя загорнувся в сутану, немов потонув у безпросвітній тузі княгині, а на Страдчівській горі весняну тишу проколювало вперте й рівномірне кукання зозулі — викликала птаха засмучених людей на зелений простір. Й вийшли вони, і завмерли перед таємничою красою пущі. Крізь просвіти між сосновими стовбурами прозирала непорочна голубизна озера, нібито клаптик неба відірвався від зеніту і впав долі… Й забриніла в душі Пантели язичницька молитва, яка в християнську луду одяглася й прикрити свою первісну простоту і щирість не могла: «На морі, на окіяні лежить камінь горючий, а на ньому сидить Богородиця, тримає в пальцях золоту голку, всиляє в неї нитку шовкову й, зашиваючи рану криваву, шепоче: тобі, рано, не боліти, тобі, крове, не текти…»
Думав Пантела, й ця думка не покидала його ні на мить: сочиться кров'ю Пониззя, яке він навіки покинув, полишивши його стоптаним копитами Нагаєвих бахматів. Й чи допоможе тій землі старосвітська молитва, християнськими словесами оздоблена, і чи простить йому Богородиця, в Холмську Чудотворну ікону втілена, що покинув у біді рідний край? А чи винесуть ікону колись люди на світло денне із тайників Мединського монастиря, щоб зневолену землю врятувала? Але ж хіба тільки Пониззя рідне, а ця земля, на яку прийшов, — чужа? А може, доля прислала його сюди, щоб
