Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Ігумен Миколай Конрад вранці вийшов з плебанії і, як кожного ранку, творив молитву перед притвором храму. В його щиру розмову з Господом, супроти волі, вклинювались побічні помисли, які він, мов докучливих мух, відганяв від себе, були ж бо вони далекі від високої слави Бога, хоча, певне, й угодні Творцеві, та все ж заважали йому наблизитись до небесного Провидіння, прісно–буденними будучи.

Діймала ігумена думка про лінивість ченців на роботах у монастирському городі, про недбале навчання новіціїв у школі, про неохайне оздоблення священних книг, про надбання до храму дорогої церковної утварі й іскусно вимальованих образів для нового іконостасу, який мав би утішити й до християнської віри ревніше прихилити прихожан із сусідніх із Страдчем сіл і хуторів, та найпаче — викликати побожний подив у Володимирського вікарія преподобного Йова, який пообіцяв відвідати Страдчівський монастир після Провідної неділі.

Однак найцупкіше чіплялася його мозку думка: чи допливли лушпайки писанок до Дністра й чи побачив їх прочанин Пантела Маломужний; в душі ігумена теплилася надія, що таки прибуде колись приятель до Страдча, уздрівши на воді великодню звістку, — якщо Господь ще тримає його при житті.

Й таки зовсім не вдалося ігуменові щиро помолитися: стоячи на Страдчівській горі біля порога церкви, він глянув униз і побачив, як із печери, тягнучи за собою двоколісного візка, вийшов чернець Ізидор — той, що ради спасіння душі по шию закопував себе в землю й, вивільнений ігуменом, щиро покаявся за вчинене святотатство, — чей посмів прийняти тяжчі, ніж Христові, муки. Тепер чернець завдавав собі набагато легшу покуту: дбав про порядок і чистоту в келіях, про сумлінність монахів у праці та про збереження в належному стані щойно вичинених і вже списаних пергаментів. Візочок був вивершений протлілими сувоями й запліснявілими книгами — десь–то Ізидор познаходив їх у келіях й задумав до візитації преподобного Йова розчистити печерні лабіринти… Ігуменові Конраду стала підозрілою така запопадливість ченця, він окликнув його, й Ізидор зупинився. Віддано дивився ігуменові у вічі з незгасною вдячністю за визволення з глиняної ями, а ще сподівався почути від нього слова похвали за ретельну службу, та враз зніяковів під осудливим поглядом наставника й зовсім урешті розгубився від його грізних слів:

— Ти що чиниш, негіднику?!

Ігумен Миколай почав виймати з візочка пергаментні сувої та книги, розгортав їх, придивлявся й охав від обурення, називаючи вголос заголовки письмен:

— «Історія Юдеї» Йосифа Флавія… «Палея толковая»… «Топографія» Козьми Індикоплова… «Ізмарагд» Йоана Златоустого… «Ізборник» Святослава… Де ж ти познаходив ці скарби, брате Ізидоре?

Чернець був вельми тим здивований, що ігумен називає скарбом прогнилий мотлох, й, не відчуваючи за собою провини, відказував, незворушно дивлячись у очі Конрадові й усе ще чекаючи заслуженої похвали за дбайливість.

— Усе це сміття, ваша святосте, гнило, замуроване в келії преподобного ігумена Йоакима, який покинув монастир, коли на наш край просунули татари… А я розмурував ту келію, бо гнилим сопухом тягнуло з неї, і як добрався досередини, мало не зімлів, побачивши закожушений смердючою пліснявою той непотріб, ще й блідими псюрками, схожими на опеньки під дубовим пнищем, порослий…

— Господи! — сплеснув у долоні ігумен й далі знімав з візочка пергаментні сувої й книги. — Прости йому, Боже, бо не відає, що чинить. А якого книголюба ми втратили — чи десь живе ще премудрий книжник Йоаким, який стільки скарбів поназбирував? А я досі нічого про це й не знав… Що ж це за манускрипт? Таж «Остромирове Євангеліє» 1056 року, ще за життя Ярослава Мудрого списане… А це що? «Київський літопис», складений у Видубецькому монастирі! — ігумен почав гортати манускрипт і враз захав: — Боже праведний, та це ж «Слово о полку Ігоревім»!.. Й куди ти зібрався вивозити це добро, бовване?

— Щоб у яру прикопати… — знизав плечима чернець й зовсім стерявся від вигуку ігумена.

— Saneta simplicitas![7]

Ігумен звелів ченцеві відвезти книги до плебанії й сам надовго засів над ними, впорядковуючи уцілілі, а понищені відкладав набік для оправи й переписування. Він викликав до себе юних новіціїв, які навчалися при монастирі, віддав їм манускрипти для інтролігації, а «Київський літопис» залишив собі, зело зацікавившись оповідкою незнайомого письмовця про похід Ігоря Святославовича на половців, яка, в іскусному слові втілена, звучала, коли читав її уголос, — немов божественна ораторія.

Ігумен переписував оповідь на пергамент, а, працюючи, вчував супровідний гомін гуслів: начебто десь далеко незримий Боян клав на струни свої персти, й вони самі князю славу рокотали…

Одного разу, коли ігумен читав уголос «Слово», милуючись його пісенною ритмікою, почув за своєю спиною чистий голос співця. Оглянувся й побачив свого письмовця Ісайю, який записував ігуменові розповіді, — того молодого ченця, з яким познайомився, прибувши до Страдчівського монастиря, — півчого в храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Й не дуже цим здивувався, бо вже звик до його солодких піснеспівів під час літургійних відправ. Однак цей пісенний супровід поеми про Ігорів похід був так досконало злагоджений із словесами, ніби півчий уже встиг записати на свій ірмологіон мелодію до тих слів.

— Брате Ісайє, — втішно промовив ігумен, — а може, насмілимося проспівати цю світську ораторію преподобному вікарієві Нову, надаючи словам божественного звучання?

Та ще не встиг півчий Ісайя промовити своє слово на згоду, як до покою, не питаючи дозволу, увійшов непроханий гість й вигукнув захоплено:

— Тільки Митуса вмів співати так, як ти, — щоб у співі відгомін пісні відлунювався!

Був це прочанин Пантела Маломужний, який, не допитуючись у людей, сам допав до Страдчівської гори, йдучи берегом звивистої Верещиці.

— Ти правду мовиш? — запитав його ігумен так спокійно, ніби ніколи з Пантелою й не розлучався.