Книги Якова - Ольга Токарчук
Того літа, коли Яків Франк мандрує зі своєю ватагою від села до села, навчаючи й викликаючи стільки добрих і лихих думок, до Королівки сунуть юрми, щоб побачити його бабусю.
На подвір’ї Ізраеля панує балаган. До огорожі прив’язали коней, чути пах кінського гною, всюди повно мух. Песеле впускає прочан групками. Серед них є богобоязні євреї, є біднота з довколишніх сіл, є якісь волоцюги, що торгують ґудзиками і продають вино на розлив. Але є й ті, кого сюди привела цікавість. Ті прибувають возами і привозять Соблі сир, курей чи кошики яєць. І добре: її родина на це заслужила. Після відходу гостей дівчата мусять поприбирати, винести сміття з подвір’я, підмести в повітці, пограбати втоптану землю біля хати. У дощову погоду Собля приносить до Єнтиної прибудови тирсу і розкидає її по підлозі, щоб легше було прибирати багнюку.
Тепер, коли настав вечір, Песеле запалила свічки й розкладає на тілі померлої плетені вручну шкарпетки, дитячу взуванку, шапочки, вишиті хустинки. Щось бурмоче собі під носа. Поскрипують двері, і вона нервово здригається. Це Собля, її мати, тож вона полегшено видихає.
— Ну ти мене й налякала, мамо.
Собля здивовано завмирає.
— Що це ти виробляєш? Що це таке?
Песеле й далі виймає з кошика шкарпетки й хустки. Лише знизує плечима.
— Що, що? — передражнює вона матір. — У дитини Майорковичів були хворі вуха, і вона видужала завдяки такій шапці. Шкарпетки — то від болячок стіп і костей. Хустки — від усього.
Фрейна стоїть під стіною і загортає шкарпетки у клапті чистого льону, перев’язує стрічечкою. Наступного дня вони продадуть ці речі прочанам.
Собля, відколи почула про прокляття, зрозуміла, що то все погано закінчиться. Чи прокляття нависає також над родиною проклятого? Мабуть, так. Вона панічно боїться. Останнім часом відчуває поколювання у грудях. Переконує Ізраеля, щоб він тримався осторонь релігійних суперечок. Щоб позбувся Єнти. Іноді стає біля вікна, яке виходить на кладовище і пагорби, що тягнуться аж до річки, і міркує, якою дорогою їм краще тікати, коли доведеться.
Найбільше її лякає історія одного знайомого — Йосифа з Рогатина, який взимку приїжджав сюди з Яковом. Той чоловік пішов до синагоги і прилюдно визнав свої помилки, висповідався, зізнавшись в усіх гріхах. Розповів, як порушував шабат, як не дотримувався посту, як дозволяв собі заборонені тілесні стосунки, як молився Шабтаю Цві та Барухії, як здійснював кабалістичні ритуали, як споживав заказану їжу. Розповів про все, що діялося тут, коли приїжджав Яків. Соблі паморочиться в голові, її нудить від страху. Ізраель, її чоловік, міг би розповісти те саме. І покарали того Йосифа тридцятьма дев’ятьма різками, але то дрібниця проти решти кари. Він мусив розлучитися зі своєю дружиною, а своїх дітей оголосити безбатченками. Його вигнали з рогатинськоі громади і заборонили мати справу з євреями. Тепер він приречений тинятися світом до самої смерті.
Собля підбігає до ложа Єнти і гнівно скидає на землю шкарпетки та шапки. Песеле дивиться на неї здивовано й сердито.
— Мамо, мамо, — каже вона. — Ти й справді нічого не розумієш.
Кам’янецький єпископ Міколай Дембовський пише лист до папського нунція Серри, а його секретар додає дещо від себе
Лист — від єпископа, але від першої до останньої літери його написав ксьондз Пікульський, який тепер читає його Дембовському. Єпископ-бо зараз більше переймається будовою палацу в Чорнокозинцях і намагається самотужки за всім стежити.
Нунцій тим часом хоче знати, як там справи з тими дивними єврейськими єретиками. Завдяки самим євреям і їхнім судам виявилося, що мережа сабатіанських громад величезна. Вони є на Буковині, в Угорщині, Моравії, на Поділлі. Всі громади — таємні. Єретики вдають із себе правовірних євреїв, але вдома виконують диявольські ритуали, віддаються й гріху адамітів. Приголомшені та обурені рабини написали про це ввічливого листа до нунція.
Єпископський лист, написаний рукою Пікульського, описує те, як упіймали єврейських єретиків і віддали під суд рабинів у Сатанові:
Допити відбулися в будинку кагалу. Сторожа з маєтку, а також сторож із єврейської микви, такий собі Нафталі, привели звинувачених, накинувши їм на шию посторонок і зв’язавши руки, через що вони не могли боронитися від стусанів і плювків натовпу. Деякі з них були такі перелякані, що зізнавалися в усьому ще до того, як їм поставили запитання, і благали помилування, обіцяючи, що ніколи більше не вчинять таких лиходійств. Так учинив такий собі Йосиф із Рогатина. Інші впиралися й твердили, що суд над ними — це помилка і вони не мають нічого спільного з розкольниками.
Уже протягом першого дня зі свідчень можна було скласти жахливу картину. Мало того, що вони зневажали свої свята, як-от шабат, то ще й чужоложили — як чоловіки, так і жінки — за згодою свого мужа чи дружини. Осередком цієї єресі вважають сім’ю Шорів і її главу, Елішу Шора, якого звинувачують у близьких стосунках із невісткою. Здається, цей факт спричинив великий скандал, і дружини звинувачених пішли від своїх чоловіків, вимагаючи розлучення.
Рабини усвідомлюють, що секту та її паскудні практики слід зупинити, інакше тінь упаде на богобоязних євреїв, і тому вдалися до суворої кари — наклали прокляття, або херем, на Якова Франка. Відтепер секта заборонена, а вивчати Зогар та кабалу, небезпечні для незрілого розуму, можна лише від сорокового року життя. Кожен, хто вірить у Шабтая Цві та його пророків, Барухію й Натана з Ґази, проклятий. Проклятим не можна займати жодного становища в громаді, їхні дружини та доньки вважаються наложницями, а їхні діти — безбатченками. Не можна приймати їх під свій дах та годувати їхніх коней. Кожен єврей має негайно повідомляти, якщо де-небудь зустріне проклятого.
За це рішення проголосував Сейм чотирьох земель у Константанові[111].
Новину про херем швидко поширили по всій країні, і маємо звістки, що тих сабсацвіанців, як каже на них люд, повсякчас переслідують. На них нападають у їхніх будинках, б’ють, їхні святі книги забирають і знищують.
Кажуть, що впійманим чоловікам зголюють половину бороди на знак, що вони ані євреї, ані християни, а стоять, розкарячившись, між двома релігіями. Отож відбувається справжнє переслідування, і після такого удару те єврейське відступництво, либонь, уже не підніметься. Зрештою, їхній ватажок, побоюючись за своє життя, утік до Туреччини і, вочевидь, не повернеться.
— Шкода, — виривається в єпископа. — Був би шанс, що хтось із них таки навернеться.
Пікульський пробігає
