Книги Якова - Ольга Токарчук
— Проклинаємо, заклинаємо і відкидаємо Янкеля Лейбовича, званого також Яковом Франком, тими самими словами, якими Ісус Навин прокляв Єрихон, якими Єлисей прокляв дітей, та словами усіх проклять, записаних у Книзі Повторення Закону, — каже рабин.
Довкола прокочується тихий гамір, незрозуміло, яка його причина — жаль чи задоволення. І здається, ніби він долинає не з вуст, а з одягу, глибоких кишень, широких рукавів, шпарин у підлозі.
— Хай же буде проклятий він уночі й проклятий вдень. Проклятий, коли засинає і прокидається, коли входить у дім і виходить із нього. Хай Господь ніколи не простить і не прийме його. Хай Господній гнів віднині палає на його шляху, хай впадуть на нього всі Господні прокляття, хай викреслить його ім’я з Книги Життя. Застерігаємо, аби ніхто не спрямував до нього жодного слова, чи то усно, чи на письмі, аби ніхто нічим йому не прислужився, не залишався з ним під одним дахом, не наближався до нього на відстань меншу, ніж чотири лікті, не читав жодного документу, що його він написав чи надиктував.
Слова гаснуть, неначе перетворюються на щось матеріальне, якусь повітряну істоту, створіння невидиме, але тривке. Присутні зачиняють синагогу і мовчки розходяться по домівках. Тим часом десь далеко Яків сидить, оточений своїми людьми, він трохи п’яний, нічого не помічає, довкола нього нічого не змінюється. Нічого не відбулося, хіба що ледь-ледь хитнулися пломені свічок.
Про Єнту, всюдисущу і всевидющу
Єнта, що завжди присутня, бачить прокляття як щось невиразне, змазане: ніби оті дивні створіння, що плавають у наших очах, ті мерехтливі клапті, напівпрозорі дрібні істоти. І відтепер прокльон пристане до Якова так, як пристав білок до жовтка.
Насправді немає причин тривожитися чи дивуватися. Подивіться лише, скільки таких проклять довкола нас: можливо, менших, слабших, абияких. Чимало людей носять їх за собою, вони схожі на драглисті місяці, що кружляють своїми орбітами довкола людського серця. Їм усім перепало щось на кшталт: «Щоб ти пропав!», коли їхній віз в’їхав на капустяне поле і колеса почавили вже дозрілі качани. Або, можливо, їх прокляв власний батько, бо пішли в кущі з парубком. Або ось цей, у красивому вишитому жупані, на якого кинув прокльон його ж селянин через додатковий день панщини. Або й сам селянин, у якого вкрали всі гроші чи який повернувся з корчми з порожніми кишенями, — він теж почув удома від дружини: «Щоб ти здох!»
Якби ми могли бачити так, як бачить Єнта, переконалися б, що світ складається зі слів. Досить, аби одного разу їх хтось промовив, і вони вже хочуть усім керувати, усім диктувати свою волю.
Так діє навіть найзвичайніший прокльон, найменше вимовлене слово.
Коли Яків через кілька днів довідується про херем, ніхто не бачить виразу його обличчя — він сидить спиною до світла. Пломінь свічок відблискує на його нерівній, шорсткій щоці. Чи він знов захворіє, як тоді у Салоніках? Яків кличе Нахмана, і до ранку вони моляться навстоячки. Такий захист. Горять свічки, у кімнаті стає задушливо й гаряче. Перед самим світанком, коли вони вже ледве стоять на ногах, Яків здійснює таємничий ритуал, а ребе Мордке вимовляє слова не менш потужні, ніж прокляття, і кидає їх у бік Львова.
А в Кам’янці єпископ Дембовський прокидається одного ранку і відчуває, що його рухи стали немов повільнішими, кожна дія вимагає від нього величезних зусиль. Він не знає, в чому річ. Але коли починає здогадуватися, яка причина цього дивного, несподіваного нездужання, його охоплює страх.
Єнта лежить у повітці. Вона і не вмирає, і не прокидається. Тим часом Ізраель, її онук, ходить селом і розповідає про це диво зі збентеженням і страхом, що їх вгамувати можна лише горілкою. Він завжди говорить про себе як про доброго онука, який цілими днями піклується про бабусю і через те не має часу на інші справи. Іноді ці розповіді доводять його до сліз, а часом він починає нервувати і кричати. Але насправді про стару Єнту дбають його доньки Песеле і Фрейна.
Песеле встає на світанку і йде до шопи, яка насправді є прибудовою до хати, щоб перевірити, чи все гаразд. Все завжди гаразд. Лише одного разу на тілі старої сидів кіт, якийсь чужий. Песеле прогнала його і тепер щільно зачиняє двері. Іноді Єнта вкрита чимось на кшталт роси — і тіло, й одяг, — але ця роса якась дивна, ніяк не хоче висихати, і доводиться її струшувати мітелкою.
Потім Песеле обережно витирає Єнтине обличчя. Завжди вагається перед тим, як торкнутися бабусиної шкіри. Її шкіра — прохолодна, тонка, але пружна. Іноді Песеле здається, що вона тихо потріскує, точніше, рипить, як новий шкіряний черевик чи щойно куплена на ярмарку кінська упряж. Якось Песеле з цікавості попросила матір Соблю допомогти їй ледь підняти тіло, щоб подивитися, чи нема якихось пролежнів. Вони відхилили сукні, але нічого такого не побачили.
— У цьому тілі кров уже не тече, — сказала Песеле матері, і в обох шкірою пробіг мороз.
А все-таки це тіло — не мертве. Коли його торкаєшся, рух очей під повіками пришвидшується. У цьому немає сумнівів.
І ще дещо перевірила допитлива Песеле, але на самоті, без свідків. Взяла гострого ножа і швидко зробила надріз на шкірі над зап’ястям. Вона таки була права: кров не потекла, але Єнтині повіки тривожно засмикалися, а з вуст вирвалося щось на кшталт зітхання. Як таке можливо?
Песеле, яка уважно спостерігає за життям небіжчиці, якщо можна це так назвати, помічає деякі крихітні зміни. У розмовах із батьком вона, скажімо, наполягає, що Єнта зменшується.
Тим часом надворі вже чекає гуртик сонних людей. Дехто йшов сюди цілий день, інші винайняли кімнату в когось з місцевих, бо прибули здалеку.
Сонце встає з-за ріки і швидко пливе вгору, відкидаючи довгі вологі тіні. Зібраний люд гріється в його яскравому промінні. Потім Песеле впускає прибульців досередини, і вони можуть трохи побути там. Спершу полохливо мнуться, не сміючи підійти до чогось, що нагадує ложе смерті. Песеле не дозволяє їм уголос молитися — досить проблем і без того. Тож прибульці моляться подумки, скеровуючи свої прохання до Єнти. Кажуть, вона допомагає безплідним жінкам або тим, які, навпаки, зачасто вагітніють, — що кому потрібне.
