Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

І промовив Лев:

— Я повертав до тебе у Володимир, брате, й доповіла мені служба, де ти перебуваєш, то я не забарився сюди прибути у поважній справі. Ознаймую тебе: нове лихо насувається на наш край, тож ніби й не гоже волинському князеві в такий час мальовидлами забавлятися, а варто йому дружину лаштувати та й самому помислити, як має повестися в такій скрутній оказії… Хан Ногай зайняв Пониззя, і маю звідомлення, що далі йти не збирається, зате нойон Телебуга вже вирушив із Суздаля на Львів з незліченими туменами, щоб встановити в Галичині своє право й покон і піти далі на Ляхи… То щоб ублажити його й позірною покорою захистити від татарви наш люд, таку пораду хочу тобі дати: зустрінемо його перед Галицькими воротами Львова з хлібом–сіллю й коштовними подарунками, на які татари вельми ласі, й долучимося до нього із своїми дружинами в поході на Краків, а ще дасть Бог, що візьму я Краківську землю у своє посідання…

Князь Володимир довго мовчав, і на його завше осінене лагідною усмішкою обличчя лягла тінь прихованого обурення, та здолав він у собі гірку нехіть до брата й мовив:

— У цій кліті я, достойний брате, не забавляюся, а духовну поживу готую для людей і їхню віру християнську зміцнюю, бо тільки з нею єдиною зможуть вони протистояти чужинцям, адже стало відомо, що татари встигли прийняти магометанську лживу релігію, й грізнішою від ординських кривих мечів і дубових пороків зброєю стане вона для нас. Бо як орда колись таки схлине, отруйний невольницький слід у душі народу залишить… І не хліб їм, а камінь піднось! Бо коли б я так учинив, як ти радиш, — чи не випаде тоді з моїх пальців пензель, чи у вапницях фарби не переміняться на гноївку, чи втримається в моїй руці ложка до обіду, а меч у битві, й чи стріли в колчанах моїх воїв не струхлявіють? Гріх великий задумав ти, брате Леве… Й коли ж то стане тобі доста тих земель: маєш Белз, Берестя, Перемишль, Галич, Ярослав — ніхто їх у тебе не відбирає, навіщо тобі ще й краківська лядська земля? Чи ж то свою ти вже так доладно впорядкував, що на чужій лад наводити хочеш?

— Супроти такої сили, як татарська, може встояти тільки держава, на кшталт Римської збудована… — невпевнено заговорив Лев, й перепинив його Володимир, примусивши замовкнути.

— А ти забув, що з Римом сталося?

Промовчав Лев й мовив по хвилі:

— То хоч своїм скарбом поділися зі мною. Сутужно стало в мене з грішми: спору данину щорічно Сараєві сплачую, й мовлять баскаки: Данило не віддав Батиєві свого Галича, то хай князівські сини сплачують ханові ту ціну, якої Галич вартує… Тебе ж до такої податі ніхто не змушує…

— У мене інша подать, Леве, й тому моя скарбниця теж зубожіла: віддав я золото на побудову храмів, на утвар церковну, на ікони, на фарби, на школи переписувачів.

— І таким робом ти хочеш перемогти татар? — єхидно засміявся Лев.

— Саме так — це найнадійніша зброя, брате! На бранних полях випадають з рук переможених булатні мечі, а мисль і віру ніхто ще не міг здолати, хіба що голови стявши. Та й це ще не остаточний програш: голів у народу багато, і якщо в них панує наш Бог, наші звичаї й закони — ніхто нас знищити неспроможний… А золото — я його Богові віддав, то в нього й попроси…

…Чернець Йов, який у сусідній кліті, де книги, слухав розмову вінценосних братів, таке згодом записав у літописний манускрипт:

«Розсерджений на брата князь Лев квапно покинув літній палац Володимира Васильковича, й подалася його дружина, замаєна бандерами із зображенням крилатих левів, до Львова, а на любомльському палаці сумно звис долі стяг із срібним хрестом на червоному полотнищі.

А ще Володимир сказав Левові на прощання:

— Настав час не так для боїв, як для думання і для плекання у людських душах добра. А ти злий, Леве. Злом не вибореш благості, зло ще тяжчу пізьму породжує. В цьому мав нагоду переконатися перед своєю смертю наш дід Роман, який чинив наругу і над чужою Литвою, і над своїм боярством. І твій вітець Данило теж пересвідчився в цій істині, коли злом за зло метався у Болохівському краю. То хай же воїном буде тіло, а розум — князем… Нехай іде Телебуга сам на Ляхи, а ми залишимося вдома — дух свій зміцнювати. Не на чужих займанщинах, а у своєму краю плекаймо силу мислі, яка колись спородить нове покоління, здатне повернути на списах до стольного города Русі Золоті ворота…

Й поскакав попереду своєї дружини на сивому коні князь Лев, щоб до самої кончини брата ні разу не навідатися до нього.

Лев Данилович зустрів у Галицьких воротах Львова нойона Телебугу з його диявольським почтом, вручив йому дорогі подарунки й подався за ним із своєю дружиною на Краків. Під Дебреценом зустрів їх бездомний князь Ростислав з недобитками, яких вивів з–під Ярослава, і, впавши перед нечестивим нойоном на коліна, благав, щоб той узяв його під свою опіку.

Й далеко в часі пропаща будущина чекала на нього, не знав–бо, певне, бродник мудрої притчі Даниїла Заточника:

„Убога людина пробує своєю скудною мислію міряти силу Божу, не відаючи того, що лише з досвіду життя праведного, а ще з книг мудрих можна прийти до Бога невидимого, оже мисль праведника летить вище взгляда і міряє те, чого не бачать очеса“».