Місячний камінь - Вилки Коллінз

Коли я дивлюсь на Речел, я не можу без здивування подумати, що така нікчема може бути дочкою таких знаменитих батьків, як сер Джон і леді Веріндер. Цього разу вона, треба сказати, не тільки розчарувала, а просто-таки вразила мене. Неприємно було бачити відсутність будь-якої стриманості в її розмові й поводженні. Нею опанувало якесь гарячкове хвилювання, що змушувало її надто голосно сміятись і бути гріховно-примхливою та перебірливою в стравах за сніданком. Мені було дуже шкода її бідолашної матінки навіть до того, як я по секрету довідалась про справжній стан речей.

— Пам'ятай, Речел, тобі лікар казав, щоб ти тихо сиділа за книжкою після їди.

— Я піду в бібліотеку, мамо, — відповіла вона. — Але якщо прибуде Годфрі, нагадайте, щоб мені сказали про це. Я помираю від бажання дізнатися про його пригоди на Нортумберландській вулиці.

Вона поцілувала матір у лоб і глянула в мій бік.

— Бувайте, Клак! — кинула вона недбало.

Її зухвалість не викликала в мене гнівних почуттів. Я тільки запам'ятала собі, щоб помолитися за неї.

Коли ми лишились одні, тітонька розповіла мені всю жахливу історію про індійський алмаз, котру мені, як я з радістю дізналась, нема потреби тут переказувати. Вона не приховувала від мене, що була б схильна зберегти її в таємниці. Але тепер, коли всі її слуги довідались про зникнення алмаза і коли про деякі обставини стало відомо навіть газетам і сторонні люди роблять припущення про те, чи є якийсь зв'язок між тим, що сталося в маєтку леді Веріндер, і пригодами на Нортумберландській вулиці та на площі Альфреда, — неможливо приховувати це, і повна відвертість стає не тільки необхідністю, а й доброчесністю.

Дехто, почувши те, що почула я, був би, мабуть, украй здивований. Що ж до мене, то, знаючи, що характер Речел не піддавався виправленню з дитинства, я була готова до всього, що тітонька могла мені сказати про свою дочку. Могло статися ще гірше й закінчитися вбивством, і я сказала собі: «Природний результат! О господи, господи, — природний результат!» Але одне мене таки приголомшило — це ті заходи, до яких вдалася тітонька за даних обставин. Тут справді варт було б діяти пасторові, коли б він був! А леді Веріндер вважала за потрібне запросити лікаря. Всю свою молодість бідолашна тітонька провела в безбожній домівці свого батька. Знову природний результат! О господи, знову природний результат!

— Лікарі приписали Речел якнайбільше моціону та розваг, а мені настійно рекомендували відвернути її думки від минулого, — сказала леді Веріндер.

«О, яка поганська порада, — подумала я про себе. — В християнській країні і така поганська порада!»

А моя тітонька вела далі:

— Я докладаю всіх сил, аби виконати ці вказівки. Але дивна пригода з Годфрі сталася в такий невдалий час! Речел нараз стала неспокійною і схвильованою, як тільки почула про це. Вона не давала мені спокою, аж поки я не написала листа моєму племінникові Еблуайту з запрошенням приїхати до нас. Вона виявила інтерес і до іншої людини, з котрою так само брутально вчинили, — до містера Люкера, чи як там його звати? — хоч ця людина, певна річ, зовсім чужа їй.

— Ваша обізнаність із світом, дорога тітонько, значно вища за мою, — натякнула я делікатно. — Але ж повинна бути причина такої дивної поведінки Речел. Вона приховує гріховну таємницю від вас і від усіх. Можливо, є щось таке у недавніх подіях, що загрожує викриттям її таємниці?

— Викриттям? — повторила моя тітонька. — Що ви хочете цим сказати? Викриттям через Люкера? Через мого племінника?

Як тільки ці слова злетіли з її вуст, — втрутилося провидіння. Слуга відчинив двері і доповів про появу містера Годфрі Еблуайта.

Розділ II

Містер Годфрі з'явився відразу ж, як тільки було названо його ім'я, — саме так, як містер Годфрі робить усе, — в самий раз. Він не зайшов відразу ж слідом за слугою, щоб приголомшити нас. І не так повільно, аби завдати нам подвійної незручності чекання при відчинених дверях. Така вже його чудова особливість — завжди бути в щоденному житті справжнім християнином. Ця дорога людина була цілковитою досконалістю.

— Підіть до міс Веріндер, — звернулась моя тітонька до слуги, — і скажіть їй, що містер Еблуайт тут.

Ми обидві довідались про його здоров'я. Обидві разом запитали, чи заспокоївся він після страшної пригоди минулого тижня. З цілковитим тактом він устиг відповісти нам обом в одну і ту ж хвилину. Леді Веріндер одержала відповідь словами, а мені дісталась його чарівна посмішка.

— Чим заслугував я все це співчуття? — вигукнув Годфрі з безмежною ніжністю. — Моя дорога тітонько! Дорога міс Клак! Мене вважали за когось іншого; мені тільки зав'язали очі; мене тільки ледве не задушили, мене тільки кинули навзнак на дуже тонкий килим, що вкривав якусь особливо тверду підлогу! А могло ж бути значно гірше! Мене могли вбити, могли пограбувати. Що я втратив? Нічого, крім Нервової Сили, котру закон не визнає за власність, отже, відверто кажучи, я не втратив нічого. Якби я міг зробити по-своєму, я замовчав би цю пригоду, — мені неприємна ця метушня і гласність. Але містер Люкер розголосив про свою образу, і, як природний результат, було розголошено і про мої кривди. Я став поживою для газет, так що доброму читачеві скоро набридне ця тема. Мені самому вона вже набридла. Нехай же й добрий читач наслідує мій приклад! Як здоров'я шановної Речел? Вона все ще тішиться лондонськими розвагами? Дуже радий чути це. Міс Клак, мені потрібна ваша поблажливість. Я жахливо занедбав свої справи по комітету і своїх шановних дам. Але я таки сподіваюсь заглянути наступного тижня в «Материнський опікунський комітет».