Місячний камінь - Вилки Коллінз

У цей самотній куточок — острівець серед величезного океану католицизму, що оточував нас, — нарешті надійшов до мене лист з Англії. Про моє жалюгідне існування раптом згадав містер Френклін Блек. Мій багатий родич (на жаль, не можна додати: духовно багатий!) пише, не приховуючи, що йому дещо потрібно від мене. Заманулося знову витягти на світ горезвісний скандал з Місячним каменем, і я повинна допомогти йому, написавши про все те, що бачила в домі моєї тітоньки Веріндер у Лондоні. Мені запропонували грошову винагороду — з властивою багатим людям відсутністю чуйності. І ось я маю знову ятрити рани, ледь затягнуті часом; я повинна розбудити найболючіші спогади і, зробивши це, відчувати себе компенсованою новими муками — у вигляді чека містера Блека.

Я — слабке створіння. Довго боролась, поки християнська покора перемогла в мені гріховну гординю і самозречення примусило погодитись на чек.

Не маючи свого щоденника, сумніваюсь — дозвольте мені, будь ласка, сказати про це мирськими вульгарними словами! — чи змогла б я чесно заробити ці гроші? А з щоденником бідна трудівниця (вибачаючи містерові Блекові його образи) заслуговує одержати належне. Ніщо не залишалось поза моєю увагою в той час, коли я гостювала у моєї дорогої тітоньки Веріндер. Завдяки моїй давній звичці (я записувала день у день все, як було), все, до найдрібніших деталей, буде розказано тут. Моя свята повага до правди (дякуючи богові) значно вища від поваги до окремих осіб. Містер Блек зможе легко замовчати ті місця, які здаватимуться йому не зовсім приємними для однієї особи. Він купив мій час; але навіть його щедрість не зможе підкупити моє сумління.[1]

Щоденник мій повідомляє, що я випадково проходила поблизу будинку тітоньки Веріндер на Монтег'ю-сквері в понеділок 3 липня 1848 року.

Побачивши, що віконниці відчинені, а штори підняті, я відчула, що ввічливість зобов'язує постукати й розпитати про все. Особа, яка відчинила двері, сказала мені, що моя тітонька та її дочка (я, справді, не можу назвати її кузиною!) тиждень тому приїхали з свого маєтку і мають намір на деякий час лишитися в Лондоні. Я відразу ж попросила переказати, що не бажаю турбувати їх, а хотіла б лише довідатись, чи не можу бути їм корисною.

Особа, яка відчинила двері, вислухала моє прохання з зухвалою мовчанкою і лишила мене стояти в передпокої. Це була дочка старого поганця Беттереджа, якого довго, надто довго терплять у родині моєї тітоньки. Я присіла в передпокої почекати відповіді і, маючи завжди в своїй сумочці кілька релігійних трактатів, вибрала один досить таки підхожий до особи, яка відчинила двері. Передпокій був забруднений, стілець твердий, але блаженна свідомість того, що я плачу добром за зло, поставила мене значно вище від таких мізерних дрібниць. Трактат був одним із серії брошур, написаних для молодих жінок про гріховність нарядів. Стиль був побожний, простий. Трактат називався: «Слівце про стрічки для вашого чепчика».

— Міледі дуже вдячна і запрошує вас завітати завтра, на другий сніданок, о другій годині дня.

Не буду говорити про тон, яким вона передала це доручення, і неприємну зухвалість її погляду. Я подякувала юній грішниці і з християнською чемністю сказала:

— Будь ласка, візьміть оцю книжечку від мене.

Вона глянула на заголовок.

— Хто це написав, міс, чоловік чи жінка? Якщо жінка, мені, чесно кажучи, нічого читати з цього приводу. Якщо чоловік, то перекажіть йому, що він нічого в цьому не розуміє.

Вона повернула книжечку й відчинила мені двері.

Ми повинні сіяти зерна добра, де можемо і як можемо. Я почекала, поки двері зачинились за мною, і всунула книжечку в поштову скриньку. Коли ж я просунула другу книжечку через огорожу палісадника, я відчула певне полегшення в своїх турботах про душі ближніх.

У нас цього вечора були збори в «Материнському опікунському комітеті по перетворенню батьківських штанів на дитячі». Мета цього чудового благодійного товариства, як відомо всім серйозним людям, полягає в тому, щоб викупляти батьківські штани в лихварів і не допускати, щоб їх знову взяв невиправний батько, а перешивати негайно для його невинного сина. Я була тоді членом цього високодостойного комітету і згадую про це товариство тут тільки тому, що мій дорогий і чудовий містер Годфрі Еблуайт також брав участь у подаванні моральної й матеріальної допомоги. Я сподівалась побачити його у комітеті в понеділок увечері, у той час, про який я тепер пишу, і мала намір сказати йому, коли ми зустрінемось, про приїзд дорогої тітоньки Веріндер у Лондон. Але, на превеликий жаль, його там не було. Коли я сказала, що дуже здивована його відсутністю, всі мої сестри по комітету відвели очі від штанів (ми в цей вечір мали досить роботи) і з подивом запитали, невже я не чула такої новини. Я призналася у своїй необізнаності, і тоді мені розповіли про подію, яка становить, так би мовити, відправну точку даної розповіді.

Минулої п'ятниці два джентльмени, які займають цілком відмінне становище в суспільстві, стали жертвами тяжкої наруги, що вразила весь Лондон. Один із цих джентльменів був містер Септімус Люкер, який проживає