Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Од річки, що текла поблизу, від озер, які вона з’єднувала, сочився з туманами холод квітневої ночі, доходив аж сюди, до шкільного будинку. Тримаючи дівчину в обіймах, Едек зазирнув у її темні тепер очі.
— Зосю...— шепнув він, і в тому слові було водночас питання й докір.
Вона стала і, не промовивши й слова, відчинила сінешні двері. Хлопець ішов за нею по скрипучих вичовганих сходинках. І раптом здригнувся, схопив дівчину за руку.
— А Труда?
Вона стиха засміялась. І той сміх був для Едека великою обіцянкою.
Заскреготів ключ. Зося штовхнула двері, і вони широко розчинилися. Едек ще на мить затримався. Отже, все це має скінчитися розмовою втрьох за склянкою чаю? І хлопця охопила злість на дівчину, яка так обдурила його.
— Ну, заходь уже, бо холод тягне зі сходів.
Крізь невеличке вікно в кімнату лилося голубувате світло ясної, зоряної ночі. Блиснув вогник сірника, жовтаве світло гасової лампи розлилося, погасивши чари нічних вогників, які заглядали у вікно.
Труди не було. Вона вже не жила тут. Кімнатка була умебльована інакше, ніж тоді, коли він був тут із Метеком і захопленим Клемом. Бідолаха так радів, що дівчина знає його вірші. А вона, тим часом...
Стояла перед ним, усміхаючись, у захваті від того, що вони разом, і від того жарту, який вона вигадала, щоб їхня радість була ще більша. І в той же час мовби тінь сорому впала на її обличчя, відбиваючись густим рум’янцем щік. Дівчина притулилася головою йому до грудей. Едек обняв її, цілував чорне волосся, зв’язане ззаду, незграбно розв’язав стрічечку, яка притримувала його. Волосся широко розсипалось. І Зося видалася йому ще красивішою.
Але й сам він відчував якусь ніяковість. І коли дівчина запропонувала випити кави, Едек в полегкістю згодився.
Сів на тахті. Збоку заклацав насос примуса. Від груби пашіло теплом. На кахлях груби виднілися якісь карлючкуваті малюнки, і серед них на одному — напис. Едек підійшов, прочитав: «Щасти боже».
— Це старі мазурські кахлі,— пояснила Зося.
Гарна була та кімнатка, хоча й бідна. Завісочки, різні серветки та інші вироби з дешевої декоративної матерії створювали чарівну атмосферу затишку й тепла. Едек згадав похмурі голі стіни своєї кімнати в Сумах. Зітхнув.
Він уже майже забув смак кави. В Сумах її не пили, а в Піші замовив один раз, але то була така бурда, що він навіть не допив.
Вони сиділи близенько одне до одного. Едек відчув, що йому зараз дуже добре, і думав про те, як бракувало йому в житті тепла і домашнього затишку, спокою, отакої кави, приготованої руками гарної дівчини, милої і не вульгарної, зовсім не схожої на тих, яких він знав доти. На якусь мить йому ніби жаль стало самого себе. Зося помітила, як змінився його настрій.
— Що з тобою?
— Ех, нічого, спомини. Поцілуй, Зосю,— ліниво попросив він.
Дівчина взяла його руками за голову. Очі їй раптом загорілися, руки затремтіли. Рвучко притягнула його до себе. Приплющила повіки...
Тої ночі вони мало розмовляли. Та й навіщо слова, коли вони, молоді, були тільки вдвох у ту квітневу ніч, яка через прочинене вікно таємничими звуками линула в кімнату, коли в них так по-весняному бурхливо грала гаряча кров, і обох поглинула ненаситна жадоба любові.
Едекові здалося, що ще зовсім рано, коли дівчина з жалем шепнула йому:
— Тобі вже пора їхати. Не можна ж лишатися до дня. Не забувай — це маленьке село. І з Трудою будуть ускладнення, а вона добра дівчина, тільки багато чого не може зрозуміти.
— До ранку ще далеко.
— Ні, треба. Ми ж іще зустрінемося. Часто будемо зустрічатися, правда, Едек?
— Ну, звісно! — переконано мовив він.
Надворі його пройняв різкий досвітній холод. Десь із-за лісу уже вставав ранок. Сьогодні Едек повертався додому зовсім в іншому настрої. Не відчував уже ніяких вагань, ніяких докорів сумління і, проїжджаючи повз управління округу, зовсім байдуже подумав про Віку. Що поробиш, життя дужче, він не звик жити в пустелі та ще коли до нього горнеться така чарівна дівчина.
— Зося, Зося,— шепотів Едек, натискуючи на педалі, і тихий шурхіт коліс ніби вторував тій його пісні кохання.
Цього разу йому не пощастило тихенько прошмигнути в свою кімнату. Біля хати Едек помітив у сутінках силует пана Гасинця. Лісничий, як завжди, вставав рано і йшов на токовище. Ніяк не міг намилуватись лісовим коханням птахів.
Едек відчув себе трохи ніяково. Він, зрештою, мав право робити, як хотів, а все-таки... Хтозна, як поставиться лісничий. Але той був поблажливий.
— Облиш, людино добра, що це ти, загуляв з весною? Авжеж, такий час... Ідеш спати чи, може, з нами на токовище?
Скрипнули двері. То Метек поспішав до батька. І тоді пан Гасинець шепнув іще Едекові:
— Тільки моєму хлопцеві забагато не розказуй. Хай до кожного приходить його час...
Едек усміхнувся, подумав, що навіть лісничий стає но такий ліберальний, коли йдеться про його сина. А втім, чи добре він, батько, його знає? Бо Метек, вітаючись із товаришем, значливо моргнув йому.
— Ходімо, ходімо, а то розвидниться й буде вже пізно,— квапив їх лісничий.
— Встигнемо, це ж близько.
— Ти вже там краще знаєш, якже!
Едек догнав їх коло першого гайочка. Йому ж треба було взути високі гумові чоботи, бо цього року в лісі було особливо мокро.
Ішли швидко. Намічене токовище було на підмоклій галявині там, де вигинається велика затока. Густий старий ліс, зарослий чагарником, був чудовим місцем для пташиного весілля.
Лісничий мовчки поглядав на небо. Зорі поволі гасли, блякли, морок розсіювався. Але в лісі було ще зовсім темно, доводилося присвічувати ліхтариками. До галявини лишалося зовсім близько, одначе пробратися тут у цю весняну пору було нелегко. Стомлений Едек спотикався об пеньки, яких не видно було під хмизом і сухим бадиллям бур’янів, плутався між корінням вивернутих дерев, мало не впав у залиту водою яму на місці одного такого дерева. Метек ковзав у гумових чоботях по грубому шару м’якого, мокрого перегною.
— Ну, вже,— ледь чутно прошепотів лісничий.
Тихесенько підкрадалися до схованого під дубом куреня.
Пан Гасинець усміхнувся. Встигли. В останню хвилину. Ліс і води поблизу оживали. Досвіток. Над землею плив легенький туман. Силуети товстих ялівців ставали чіткіші. Десь трохи далі протяжно і монотонно гудів водяний бугай. Різким голосом прокричав дупель.
Раптом Метек стис Едекові руку.
