Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Едек без особливого захоплення прийняв пропозицію лісничого пробратися мотоциклом до шосе, а звідти вже доїхати по рівному до Павла.
— Я з тобою, добре? — напросився Метек.
Залєський охоче згодився. Сам він не впорався б серед лісового бездоріжжя. Мотор легко завівся, і хлопці ризикнули їхати. Але тільки-но опинилися в темряві лісу, як колеса забуксували, ще трохи — і вони обидва викупалися б у грязюці.
Пхали машину збоку понад дорогою, тягли через зарості, обминаючи підступні ями, наповнені водою. Едек лаявся на чому світ стоїть і з гіркотою думав про м’яке ліжко.
— Будемо їхати назад — машину залишимо у Дзядоня,— вирішив він.— Не варто мучитися.
— Слухай, ти не сумуєш за Вікою? — спитав Метек, коли товариш згадав про Дзядоня.
Вони саме відпочивали там, де починалася висипана кужелицею дорога. Вимазались обидва й промокли, сорочки прилипали до мокрого від поту тіла. Едек витер рукою лоба і не відповів. Метекове запитання неприємно кольнуло його. Звичайно, часом спливали спогади, але він проганяв їх.
Метек похитав головою.
— Ти, Едек, якийсь дивний у стосунках з дівчатами... Ось крутишся коло Зосі, саме тоді, коли нема Віки. А як повернеться — тоді що?
Едек стиснув кулаки. Хай цей шмаркач не чіпляється. Яке його діло до всього цього?
— Не приставай, чуєш? Не люблю, коли хто мені в душу лізе... Їдьмо.
Він вивів мотоцикла на жужелицю, оглянувся, чи Метек добре вмостився на задньому сидінні.
Злий був. Опиняючись у такі хвилини за кермом, він завжди намагався заглушити свій настрій скаженою їздою. І тепер, забувши, що машина ще як слід не обкатана, що дорога під час дощу може бути слизька, Едек витискав із мотора всі сили. Метек судорожно тримався за нього, марно намагаючись вгамувати парубоцький шал товариша. Спідометр показував вісімдесят, час від часу стрілка стрибала навіть вище. Вискочивши на бруківку Піша, поїхали трошки повільніше. Едек озирнувся, шукаючи дороговказ.
— Праворуч, а потім ще раз праворуч,— озвався Метек.
Залєський кивнув головою і, тільки-но вирвавшись із містечка, добавив газу. Машина йшла рівно, слухняно. Едек замріявся. Добре було б мати свій мотоцикл. Власне, він міг би купити його, грошей за ці два місяці каторжної роботи зібрав багато. Але є потрібніші речі. І відкласти треба, чорт його знає, коли він знову щось заробить...
Цей Метек завжди повинен щось таке сказати. Що він йому сватає ту Віку? Ну її к чорту, хай з нею інші морочаться, он, мабуть, уже скоро Кульчик приїде... Зося — це зовсім інше, з цією дівчиною він буде стільки, скільки захоче. Варто. Хоча... У відповідь на неприємний спогад хлопець ще додав газу. Мотор гудів як несамовитий. Метек, сидячи ззаду, побілів од хвилювання. Божевільний, вони ж розіб’ються. А ще й дощик сіє...
Вже тиждень, як у ставленні Зосі щось змінилося. Важко було визначити це точніше. Один раз вона відклала зустріч, а то примусила його чекати три дні. Вчора теж не дуже охоче згодилася на його умовляння зустрітися післязавтра. Біля школи Едек помітив слід мотоцикла. Запитав її про це відверто. Дівчина здвигнула плечима, але була збентежена. Ще дужче зніяковіла, коли він гаркнув, чи не захопилася вона знову отим мельником. Нічого не відповіла.
Сто чортів, дівчисько, вона не знає, що з ним не можна гратися, як з мишею. І хлопець надумав рознюхати, чим там пахне...
Метек сильно смикнув його за плече. Едек збавив швидкість.
— Зараз уже буде дорога ліворуч, он за тими хатами. Звідти менше ніж кілометр. Їдь повільніше, дорога тут вибоїста.
У Едека вже пропала охота до шаленої їзди. Чого йому переживати? Хіба мало дівчат на світі?
— В тому лісі є невеличке озерце, мілке, заросле. Влітку там чудово ловляться раки — кращого місця не знайти. Треба буде з’їздити.
Зупинилися перед невеличким лісництвом, Метек подався шукати Павла. Повернувся з низьким привітним лісничим.
— Якихось два кілометри, а там буде стрілка ліворуч. Дорога досить добра, в селі, як в’їдете, передостання хата... А що таке спішне?
— О, правда, я ж і не сказав вам. Повернулися Павлові батьки. Обоє.
— Що ви кажете? Вони у вас?
— Ні, але через два-три дні будуть.
— Така новина... Тепер у нас роботи небагато, розсадників у нашому лісництві мало, я відпущу Павла на кілька днів... А втім, він і так уже переходить у Піски.
— Вже є призначення? — радісно схопився Метек.
— Ще нема, але це певно. Мені директор казав. Якраз добре складається, буде місце для старих. І, певно, зараз же одружиться. Геть закохався в ту дівчину.
— Вона хоч гарна? — по-діловому втрутився Едек.
— А лихо її знає, може, й не дуже, але є в ній щось таке, що справді аж оскома бере.— Лісничий тихенько озирнувся на свою хату. І, ніби намагаючись стерти враження од своїх слів, докинув: — А втім, вона теж закохана в нього, так само як він у неї. Ніхто не підступиться.
Насилу знайшли дорогу, про яку їм казав лісничий.
Так і є, притулившись одне до одного, хлопець і дівчина гуляли собі по дорозі за селом. Едек аж засміявся, побачивши таку ідилію.
Павел зблід, коли почув новину. Велика радість спалахнула в його очах. Глянув на дівчину.
— Бачиш, як складається? Я не буду сиротою, ми візьмемо їх до себе, в Піски...
Дівчина всміхнулася, зацікавлено дивилась на хлопців, яких доти знала тільки з розповідей. Трошки бентежив її допитливий погляд Едека.
Так, вона не була вродлива, але в очах її миготіли якісь бісики. Таку дівчину можна покохати. Висока, майже така, як Павел, білява. Пасмо волосся, мокре від мжички, прилипло їй до щоки. І це надавало їй якоїсь дівочності.
— Чудова,— шепнув Едек до Павла.
Молодий лісник радісно усміхнувся.
— Лісничий казав, що відпустить тебе на кілька днів,— уже сидячи на мотоциклі, кричав Метек.
— Дай спокій, він без неї не витримає так довго,— засміявся Едек.— Влип по самі вуха...
Настрій у Залєського поліпшився. Втома наче минула. Він уже шкодував, що не домовився з Зосею зустрітися сьогодні.
Хлопець так поринув у спогади, що в Піші, замість повернути на Суми, погнав через площу по дорозі, якого вони з Зосею стільки разів їздили на велосипедах. І Метек помітив це аж тоді, коли опинилися за містечком. Почав лупцювати Едека по спині.
— Стій, стій, божевільний, куди ти
