Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
— В Пісках? А що там таке?
— Що? Людські язики, хай їм чорт! Ті прокляті баби, Марцінська і Вежбикова, розпустили чутки, що то Міхал у всьому винен, що цей німець — ви розумієте: німець! — напосівся на їхніх чоловіків, бо вони поляки, а йому подобалось те лісництво.
— Сто чортів, а яке це має відношення? — схопився Едек.— Так можуть сказати, що я китаєць...
— Облиш, людино добра, з тим китайцем. Людям аби тільки щось попало на язик. Пустили плітку далі, почали жаліти Вежбикову, яка то нещасна вона — чоловік загинув не знати за що, сама мучиться з господарством, а у неї ж двоє малих дітей... Браконьєрство, чинбарня, підпал, то все, бачите, ніщо, дурниці... Так само співчувають і Марцінській. Тепер з’ясувалося, що її чоловік не одному продавав незаконно ліс, особливо будівельний. Декому жаль, що це урвалось, от і мстять.
— Певно, оті мазури з села, так?
Лісничий великими очима глянув на Едека, в них блиснули іскорки гніву. Сягнув по цигарку.
— Я вже тобі казав, що серед них рідко трапляється злодій... У Піші всякі там купували, з ними Марцінський водив компанію. На слідстві то одне, то друге випливає... І все те падає на бідного Міхала. В Пісках його цілий день Марцінська та Вежбикова проклинають, лають, трапляється, підскочить яка та ще й ударить, хлопець не знає, що робити. Не битися ж йому з бабами.
— Це правда,— буркнули хлопці.
— Отож. У Піші теж, буває, хтось бовкне: «Ти, шваб, німецький холуй». Хлопця все це доводить до шаленства. Ви ж знаєте, який він вразливий. Тому й спохмурнів так, замкнувся в собі...
— Який же він шваб?
— Бачиш, Едек, ти вже починаєш трохи розуміти,— озвався Метек.
— Заждіть. Тут є ще одна річ. Його мати й сестра виїхали з Польщі, і ось тепер вони не перестають штурмувати Міхала. Через кожні кілька днів шлють листи, посилки, недавно золотий годинник прислали, хлопець ледве зібрав гроші, щоб заплатити мито. Не хотів носити, дав мені, попросив заховати. Спокушають його, щоб покинув тут усе й приїжджав до них. Золоті гори обіцяють. І все це якось збіглося разом. Міхал нічого мені не казав, але боюся, що він починає вагатись. А ще бачить, що часом виїжджають не тільки німці, а й деякі мазури.
— А чого мазури виїжджають?
— Хіба ти, Едек, не знаєш, як тут було? — втрутився Метек.— Одразу після війни і пізніше снували всякі банди, мародери, грабували, часом були й убивства. До місцевого населення ставились як до німців. Потім, правда, бандитів приборкали, одначе ставлення до мазурів було погане. А їм це кривдно, вони не такого сподівались од Польщі.
— Стривай,— Едек перебив товариша.— Але ж тепер уже краще...
— Не набагато, ще тільки починаються зміни на краще. Та коли людина втратила віру, то зразу її не воскресиш.
— Так, так, це правда,— підтакував лісничий, уважно стежачи за Метековими думками.
— Щось таке, мабуть, діється і з Міхалом. Татко хоче якось допомогти йому, порадити, але я не знаю, як це зробити. До мазурів ще й досі ставляться упереджено, вважають їх за німців. Ти ж і сам спочатку так думав, поки не познайомився з ними ближче... От хоча б з Мацурою або тією дівчиною, що мало не попала під трактор, та й з нашим Міхалом.
— А чому багато з них розмовляють по-німецькому?
— Так їх же стільки років онімечували. Добре й так, що не піддалися,— різко, з досадою мовив лісничий.
Едекові згадалися слова Труди, яким він тоді не дуже й вірив, думав, що вона жартує, Але дійсність підтвердила все те, що він чув, ба, що вже сам встиг побачити. А тепер ще Міхал, цей славний, трохи сутулий парубійко, завжди зичливий, спокійний, з добродушним поглядом великих карих очей... Чого, сто чортів, од нього хочуть у тому лісництві?
— То що робити? — запитав Метек.
— Хочу якнайскоріше вирвати його з Пісок. Це нелегко, бо там усе ще немає лісничого, який задовольняв би дирекцію, а лісництво важке. Павел добивається, хоч йому ще не вистачає майже півроку практики. Я трохи підтримую його, але не дуже, бо ще подумають, що це приятелізм.
— Павелек? То було б чудово! — засяяв Метек.
— Я ж міг би порадити, допомогти... І старший лісничий хотів би, щоб він був. А директор тепер м’якенький, мов оксамит, після тих підозрінь щодо мене, пам’ятаєте? На днях буде рішення. Павлові це теж було б до речі. Хлопець закохався до нестями. Раніше на кожному вечорі десь, чотирьох з ума зводив, такий баламут був, а тепер тільки на неї й дивиться. Хай би женився вже, обзавелися б господарством, може, йому жилося б краще, ніж Марисі з Яницьким,— розбалакався лісничий.
— Ну, а Міхал? Що тоді з ним?
— Говорив я й про нього. Покинув би свою нору в Піші, оселився б у нас.. Був би як у своїй сім’ї... Далеко від Пісок і Піша. Зрештою, та Вежбикова має звільнити квартиру, хоче перебратися до брата. З Марцінською справа з’ясується тільки після суду. Морока з усім цим, завтра знову треба їхати в прокуратуру на допит. Мабуть, і вас викличуть. Там, кажуть, багато що виплило...
— То це ще довго триватиме. А ти ж, тату, казав, що Міхал уже розпитував когось про виїзд, як це робиться, що треба оформляти...
— Чув таке, але нічого певного не знаю.
— Дурень він, Міхал, якщо хоче виїжджати.
— Облиш, людино добра, нещасний, а не дурень! Я пам’ятаю, як виїздили його мати й сестра. Він був ще малий, не міг нічого сказати. До лісу втік, цілий тиждень голодний блукав, поки вони виїхали без нього. Коли його піймала міліція, він плакав, що хоче тут лишитися, що так йому батько велів — бути тільки в Польщі. І лишився. Багато треба пережити, щоб потім, після такого вибору, завагатися. Постарайтесь якось розворушити його, поговоріть із ним, розважте, чи що. Треба, щоб тут він почував себе якнайкраще.
— Чого він сьогодні не прийшов?
— Не знаю, роботи у нього тепер не дуже багато. В Пісках мало шкілок, а найбільша морока саме з ними. Певно, в кіно подався.
— Ні, тату, не в цьому річ. Озеро з того боку дуже розлилося, залило не тільки луки, а й гаї. Велосипедом до нас
