Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта

— Можливо, — згодився лісничий і вимовно глянув на якісь квитанційні книжки, розкладені на письмовому столі.

— Ми вже не потрібні,— засміявся Метек.— Ходімо, Едек, до мене, ще ж рано. О, хтось приїхав, може, Міхал?

Чути було, як хтось під’їхав до хати на велосипеді, поставив його біля стіни. Застугоніли кроки. На порозі став геть забрьоханий чоловік — один з лісових робітників, що жили в управлінні округу.

— Пане лісничий, я від пана Дзядоня, він велів передати, що дзвонили з Піша. Той малий Клос... його привезли в лікарню, поранений невідомо ким, знайшли люди з села, що за озером, коли їхали підводами з Піша.

— Що ти кажеш, чоловіче? Міхала поранено? Стріляли в нього? Хто? — Пан Гасинець підскочив до посланця, сіпав його за плече.

— Та я ж нічого не знаю,— боронився той.— Старший лісничий тільки це велів передати. І ще казав, щоб ви до нього заїхали.

— Зараз?

— А цього вже я не знаю. До побачення.

— Слухайте, ви приїхали велосипедом? — зупинив його Метек.

— Велосипед вів у руках, хіба проїдеш по такій грязюці...

— Облиш, людино добра, хлопець десь там лежить поранений, може, вмирає, бо інакше сказав би, хто це зробив і за що. Метек, біжи запрягай коня, і їдьмо. Інакше нічого не вийде. Коли б не так розкисло, то можна б мотоциклом. Іноді буває погано в такій глушині...

— Де козам роги правлять,— згадались Едекові слова Віки.

— Як, як? A-а, де козам роги правлять? Справді, глухий закуток. Тільки по головах лупцюють, крадуть, стріляють один в одного, лаються... їдеш із нами? — Лісничий уже шукав куртку і шапку.

— Авжеж! — Едек схопився, загупотів ногами.

Тільки подекуди кінь міг бігти риссю, а то помалу трюхикав по розгрузлій дорозі, де було повно калюж, невидних тепер за густою пеленою туману. З лісу тягло гострим запахом перегнилого листя. Місцями, там, де гілля дерев сходилося над головою, утворюючи справжній тунель, було зовсім темно. Присвічували ліхтариками, щоб не заїхати в баюру, не зламати колеса.

— Цього року нарешті вже пообіцяли дати мені сто підвід жужелиці, вимостимо дорогу, як ото від шосе до управління, бо інакше колись потонемо тут,— сердито бурчав пан Гасинець.

— Хто ж міг його так побити? Ну, тепер я вже не зважатиму пі на який закон. Бо інакше з цього нічого не виходить. Хай тільки дізнаюся, піду і так перемелю кості, що потім довго збиратимуть, мерзотники...

— Я теж так думаю — хто,— Метек говорив розважніше.— Знайшли його нібито між селом і Пішем, отже, поблизу Пісок. Напевне, це зв’язано з Марцінським, з лісництвом... Ніяк не закінчиться це темне діло.

— Такі справи надовго затягуються.— Едек пригадав випадки, що траплялися в хуліганському середовищі Ольштина.

Нарешті виїхали на дорогу до управління округу, висипану добре утрамбованою жужелицею. Пан Дзядонь, якого вже попередив посланець, чекав на них.

— Їдьмо, дорогою я розкажу докладно. От лихо, мій мотоцикл зіпсувався.— І глянув на Едека.— Може, ти, друже, подивився б при нагоді, бо в майстерні тиждень копирсатимуться.

— Охоче.

І подумав, як жаль, що немає Віки. Була б нагода побачитися з нею.

Всі слухали розповідь старшого лісничого.

— Взагалі що тільки тут у нас діється! Такий закуток, людей мало, а всяких скандалів і не злічити... Я, власне, мало що й знаю. По телефону сповістили, оце недавно, смеркало вже... Дзвонили з міліції, просили приїхати, вияснити. Сказали тільки, що сталося це десь близько третьої години, так виходить із слів Клоса.

— То він при пам’яті?

— Не зразу опритомнів... Так от, хлопець начебто піймав брата Вежбикової на якійсь крадіжці. Той час од часу приїжджає і перевозить до себе її добро. Виникла суперечка, і тоді всі накинулися на хлопця. Побитий, він почав тікати, дістався до шосе і там втратив свідомість...

— Сто чортів, я їх...— не стримався Едек.

— Зажди, хлопче, хвилиночку... Міліція там була, повернулася ні з чим. А ті в один голос твердять, що Міхал напав на Вежбикову, коли вона в чомусь дорікнула йому... Тоді вони, мовляв, стали на захист жінки...

— От негідники! Напав на Вежбикову! Міхал!

— Облиш, людино добра, облиш, — бурчав лютий лісничий.

— Не щастить нам у цьому році, пане Гасинець, правда?

— Не щастить, ой не щастить!

Виїхали на шосе, і бричка швидко покотилася по асфальту.

— Жінка у мене трохи нездужає, теж клопіт, а тут іще дочка пише, що їм продовжили навчання на цілий тиждень...

— То панни Віки ще так довго не буде? — вихопився Едек.

— Авжеж, приїде тільки після п’ятнадцятого квітня. Ще більше як два тижні. Але нічого, нехай учиться, пригодиться дівчині...

— Ну, звісно,— похмуро буркнув Едек.

Замовкли, озивалися рідко, наче знехотя. Знову почало мрячити; всі попіднімали коміри, щулилися від нічного холоду.

— Буткевича, мабуть, призначать лісничим. Ця подія прискорить рішення, бо як же вам упоратися з двома лісництвами,— раптом сказав Дзядонь.

Едек засмутився. Якогось Буткевича, значить, усе-таки не Павла, шкода. Сказав це вголос.

Усі всміхнулися.

— Чудний, Буткевич це ж і є Павел,— штурхнув його Метек.

— Я не знав...

— Ну, от і Піш, добре тягне конячка.— Лісничий ласкаво цмокнув на свою шкапу.

Дзядонь виліз на площі й подався в міліцію.

— Зайду потім до районного управління і ждатиму вас біля кафе...

Черговий лікар спочатку не хотів пускати до хворого стількох відвідувачів. Тим більше що години прийому вже минули.

— Все-таки у хлопця був сильний струс від удару. На щастя, у шапці за підбивкою він носив листи. І тому від удару орчиком у нього не тріснув череп, обійшлося тільки різаною раною. Довелося зшивати. І на правому плечі теж... Добре перепало.

Зрештою лікар таки дозволив, тільки попередив, що відвідини мають бути дуже короткі.

У невеличкій палаті стояло тільки троє ліжок. На першому лежав Міхал. Спочатку вони не впізнали хлопця — вся голова й рука були перев’язані. Тільки вираз очей у нього лишився той самий.

— Облиш, людино добра, де ж це видано,— бурчав схвильований лісничий. Він дуже любив Міхала.

— Я мав повертатися до Сум, заглянув туди перед виходом, бачу — вони виносять на віз інструмент із складу. Я хотів не дати, а він схопив орчик і кинувся на мене...

Метек гладив його по здоровій