Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта

Едек зупинився, обличчя його було спантеличене. Нарешті всміхнувся. Оце-то номер!

Метек здивовано похитав головою. Сміявся. І на мить пожалкував, що у нього немає дівчини. От і Павел, і Едек... Їм якось краще, легше.

Завернули назад, Едек поволі добавляв газу. На повороті він раптом кинув машину праворуч і грубо вилаявся. Ще б мить, і на нього налетів би якийсь старий мотоцикл з коляскою, що шалено мчав назустріч, зовсім не гальмуючи на повороті.

В колясці сиділа Зося. На землю спускалися сутінки, але було ще досить видно, і Едек легко впізнав дівчину. Вражений, він не встиг роздивитися її супутника. Тепер він стишив хід, обернувся, але той мотоцикл, дико ревучи, уже зникав у далечині.

— Ще один божевільний,— сказав Метек, думаючи про невідомого мотоцикліста, який гнав, порушуючи всякі правила.

Його вразило бліде обличчя товариша. Едек загальмував, хотів зупинитись, а тоді раптом круто розвернувся. Справді, там же була Зося. Ого, тут пахне скандалом, Едек сам на себе не схожий. І Метек, не думаючи про те, що може статись аварія, почав тягнути і смикати його за плече.

Едек оглянувся й побачив, як товариш, роззявивши рота, щось кричить, але не зрозумів, що саме. Лютий, що той мотоцикл далеко від’їде, він зупинився.

— Що ти хочеш?

Метек перевів дух.

— Не будь дурнем, перестань!

— Дожену, побачу і так наклепаю морду, що йому вже й не захочеться. Мерзотник якийсь...

— Може, то звичайна чемність? — Метек хотів виграти час.

— Казатимеш такі дурниці Клемові, а не мені. Це його вона з якимись там знайомими водила в Ольштині за ніс...— Він урвав, подумав, що дівчина, видно, має досвід у тих любовних справах. Бо якось повторюються ті самі прийоми.

— Їдеш зі мною чи підождеш тут? — гостро запитав Едек.

— Вертаймося додому.— В голосі Метека забриніла незвична для нього рішучість.— Не знаю, що там між вами сталось, але сумніваюся, що вона в чомусь залежить од тебе. Ти женишся на ній?

— Дурень! — сердито гаркнув Едек.

— То в чому ж річ? Едек, не будь дурним, не скандаль. Може, там і справді нічого немає, а дівчину ти відштовхнеш. Побачишся з нею, про все дізнаєшся. Ну, прошу тебе.

Залєський розпачливо махнув рукою.

— Чорт з нею. Плюну, та й годі.

І повернув мотоцикл. Вони помаленьку тряслися по бруківці Піша. Едек морщив лоба. Мотоцикліст, який сидів за кермом, когось нагадував йому. Якась знайома постать. Хто ж би то міг бути? Хтось із трактористів? Наче ні... З тартака? Теж ні... Хвилиночку, а може, це той самий?

— Метек, ти знаєш, на кого схожий той тип? На браконьєра, який у жовтні мало не підстрелив мене, а потім у Піші тарахнув по голові. Може, все-таки поїхать і поглянути на його пику?

— Перестань, у тебе завжди якісь дикі ідеї. Дощ знову йде, вертаймося краще, поки ніч не захопила. І так уже тобі доведеться вмикати фару.

Вже без перешкод дісталися до управління округу. Пан Дзядонь не заперечував, щоб Еден залишив мотоцикл у нього в гаражі.

— Коли вже нарешті приїде Віка? — запитав Метек.

— Писала, що двадцять першого. Їм усе там продовжують ті курси. Коли б же вони хоч дали якусь користь. У нас і так більше папірців, ніж справжньої роботи в лісі.

Дзядонь трохи провів їх. Едек ішов похмурий. Звістка про те, що Віка повертається, не обрадувала його. Взагалі, к чорту з цими бабами. Завжди з ними якась морока.

— Ага, мало не забув,— озвався старший лісничий.— Скажіть панові Гасинцю, що сьогодні надійшло призначення Буткевича в Піски. Може хоч зараз приступати до роботи. Марцінська вже перебралася в квартиру, яку звільнила Вежбикова.

— А ми якраз їдемо від Павла. Ото б він зрадів. Ну нічого, завтра, може, він сам тут буде. Його батьки повернулися.

Тепер здивувався старший лісничий. Засміявся:

— Якщо я далі вас проводжатиму, то ми ще сто новин знайдемо... Бувайте, хлопці.

Едек і Метек пішли, а він лишився, замислено стоячи на дорозі.

— Едек.

Мовчання.

— Едек, ти що, оглух?

— Одчепись.

Вони йшли ще по висипаній дорозі, і під ногами хрустіла жужелиця. Метек узяв товариша під руку.

— Останнім часом ти інакше до мене ставишся,— сказав тихо.— А ти ж знаєш, що я тобі зичу добра.

— Чого це ти раптом розчулився?

— Бо мені тебе жаль. Ти сам не знаєш, чого хочеш... Кидаєшся на всі боки, хапаєшся то за одне, то за друге, борешся сам із собою. Ось і тепер, бурчиш, лаєш мене, що тобі, як ти кажеш, у душу лізу. А справа ж зовсім не в цьому. Пам’ятаєш, як ти мене тоді захистив на ковзанці?

Едек зупинився. Глянув на Метека, обличчя якого скидалося в темряві на суцільну білу пляму. Сказав повагом:

— Облиш ці спогади. Нащо вони тобі?

— Ні, це треба, дозволь мені сказати. Ходімо... Банда хуліганів — їх тоді багато лазило на озеро, часто й без ковзанів, іноді й напідпитку — напала на якусь дівчинку. Сходили її, ревучи, як осли, почали цілувати. Людей було мало, та й ті, що опинилися близько, побачивши "бешкет, мерщій від’їжджали... І тоді я кинувся на допомогу...

— Нічого б їй не сталося. Ті шмаркачі взяли собі таку моду — цілувати дівчат, та й усе...

— Досить і того. Їй було не більше як п’ятнадцять років... Ти знаєш, який слабак я був. Тільки вскочив поміж них — одразу й дістав добряче. А потім мене поставили на ноги, взяли під руки і потягнули далеко вбік. Я вирвався, кинувся тікати, знову махав кулаками. Комусь там випадково, мабуть, добре попало. Потовкли мене страшенно, озвіріли, били безтямно. Думаю, що здуру могли прибити до смерті. Я й так пролежав кілька днів... І тоді зненацька появився ти, не знаю, звідки у тебе взялося стільки сили. Розігнав їх, один, пам’ятаю, лежав на льоду, стогнав. Дівчинки тієї давно вже не було, втекла від страху. І більше я ніколи не бачив її...

— Балакай далі,— глузливо мовив Едек.

— Уже небагато... Я згадую це тому, що в тобі завжди наче дві людини: одна — добра, шляхетна, а друга — скандаліст, п’яниця і взагалі якась вредна.— Метек аж зрадів, що знайшов найвідповідніше слово, бо йому не хотілося сказати: зла.— Згадую, бо тоді ти мав якусь мету. Бешкетував багато, ще більше на тебе