Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта

— Молодець ти, Міхал. Але тепер заспокойся, не думай ні про що. Трохи полежиш і повернешся до нас.

Обличчя хворого скривилося. Лікар, що стояв поряд, занепокоєно глянув на нього. Але то не від фізичного болю скривився молодий мазур.

— Баби йому допомагали, Марцінська кидала каменюки, кричала, що треба вбити цього паршивого гітлерівця...— Хлопець урвав, потім додав, пояснюючи: — Це вона про мене так...

Усі перезирнулися. Кілька годин тому вони ж саме про це говорили.

— Облиш, людино добра! Так може казати тільки мерзотник, а не порядна людина. Знайшов чим собі голову морочити.

— Ну, певно, тебе ж усі добре знають, і кожен знає, хто ти такий,— додав Едек.

Великі карі очі запитливо глянули на нього.

— А ти сам теж не вірив, пам’ятаєш?..

— То було давно, а тепер я вже добре знаю, що за люди — мазури,— поспіхом відповів Едек, і йому стало дуже прикро, що й до нього Міхал не відчуває повної довіри. Це так, але ж вони тоді навіть посперечалися...

Хворий заплющив очі, обличчя його було стомлене. Лікар дав знак, щоб вони вже йшли.

— Бувай, Міхал, завтра підкинемо тобі чогось смачненького,— тепло, сердечно всміхався до нього пан Гасинець.

— Наше зверху,— підбадьорював товариша Метек.

Міхал знов усміхнувся лагідно, щиро.

— Чорт, я б того негідника!..— Едек стискав кулаки.

— Спокійно, спокійно, на все свій час,— вгамовував його лісничий.

Дзядонь уже чекав на них. Його одразу засипали питаннями.

— В міліції нема нічого цікавого. Троє виступають проти одного. Крадіжку зовсім заперечують, Лишається тільки справа про побої, але й тут невідомо, які будуть наслідки...

— Сто чортів! — лаявся Едек, лютуючи від самої думки, Що злочинець може відбутися зовсім легко.

— З другим питанням краще,— вів далі Дзядонь.— На днях районне управління подасть пропозицію щодо призначення Буткевича на Піски. В Ольштині, мабуть, затвердять...

— Це добра новина,— озвався Гасинець.— А довго триватиме вся ця процедура?

— Ну, кілька тижнів...

— Бюрократія чортова,— вилаявся звичайно стриманий Метек.

Едек підсів на переднє сидіння до товариша, який був за кучера. Хлопці довго, збуджено шепталися. Едек планував цієї ночі, нікому нічого не кажучи, податися в Піски і добряче натовкти пику братові Вежбикової.

— Ніхто й не дізнається, а той тип довго пам’ятатиме,— заохочував він пошепки.

Метек вагався. Йому здавалося, що саме тепер це було б не дуже розумно.

— Чуєте?

Старший лісничий торкнув рукою кучера, щоб став. Ніч була тиха, вітер ані шелесне, тільки сіяла мжичка.

З лісу долинав гучний, пронизливий пташиний посвист. Було в ньому щось тужливе, якийсь заклик і водночас велика, всепереможна сила життя.

— Совка. Тут їх кілька гніздиться. Мала, як снігур, але хижа і сильна. Ловить пташок таких завбільшки, як сама, мишей і навіть маленьких зайченят. Увечері завжди так свище.

Якийсь час прислухалися ще до лісових голосів. Тихий шепіт, цикання, глухий гортанний шум линули серед старих дерев.

— Весна,— буркнув старший лісничий.

Едек потягнувся; він забув у цю мить і про Міхала, і про все, зв’язане з Сумами, з Пішем і Пісками. Подумав про себе, відчуваючи, як і його огортає лінива весняна втома.

Зітхнув.

XX. Весняні зальоти

Вони сиділи в темному залі, тісно притулившись одне до одного. Час від часу він зиркав на профіль, що виднів поряд, мовби затуманений у півтемряві. І тоді стрічався з її поглядом, помічав, як тремтять у дівчини ніздрі й розтуляються в підсвідомому чеканні губи. Він уже знав ті губи. Мабуть, мало яка дівчина вміє так цілувати, як ця чорнявка з блискучими очима...

Фільм Едек бачив ще в Ольштині. Але це нічого. Легка французька комедія була сповнена чарівного весняного настрою. А героїня фільму мала такі губи, як у дівчини, що сиділа поруч.

Едек розпрямив плечі. Весною він завжди відчував, як до нього повертаються життєві сили. А тут, у Сумах, тим більше. Може, це тому, що його життя тут було зовсім інше — він багато працював, менше пив і гуляв. Добре, що вони так несподівано зустрілися. Він знав, що це не кінець, що все ще тільки починається. Така пора. А дівчина — мов та кицька. Ось і тепер — так притулилася до нього, наче їй мало місця.

Одначе це тішило його чоловіче самолюбство. І він думав про неї щиро й тепло. Але на все свій час. Тепер треба дивитися фільм...

На екрані саме доходило до поцілунку. Герой і героїня зблизька широко розплющеними очима дивилися одне на одного. Зал завмер.

А Едекові пригадалися хвилини, що були два дні тому.

Вони повільно їхали велосипедами по твердій, посипаній щебенем дорозі. Камінчики вилітали з-під коліс, легенько стукали по спицях. Ніч була тепла, волога, безвітряна. Обоє розігрілися — все-таки кілька кілометрів. З-поміж дерев долинав тихий відгомін лісового життя; засвистіла пташка, дивним сміхом залилася сова, на світло від велосипедів вискочив молодий заєць, якусь мить очманіло біг наввипередки з ними, нарешті зник десь у канаві.

Було темно, місяць сходив пізно — молодий ще і, здавалося, безпорадний. Вони поставили велосипеди біля сосни, і Едек узяв дівчину за руки.

— Я радий, що ми зустрілися. Останнім часом я був дуже самотній.

Відчував вологе тепло її рук; вони легенько затремтіли.

Дівчина не відповіла, тільки засміялась тихо, грайливо. Тоді він міцно обняв її рукою. Вона притулилася головою йому до грудей, він чув запах її волосся, і теплі хвилі пробігали по його тілу. М’яко, ніжно підвів угору її голову. Побачив блискучі очі, великі, з розширеними зіницями, і тремтливі губи. І Едек гаряче, нестримно впився в них. Мало не задихнувся, аж в очах закружляло, аж ноги захиталися...

Потім дивилися мовчки, очима пожираючи одне одного. Він гладив її довге волосся, по-молодому зв’язане ззаду тасьмою.

Край лісу біліли плашки дров, старанно складені в метри. Едек розкидав один стіс, вибрав кругляки, посідали на них. Десь на луках співав соловей. Якісь пташки жагуче посвистували в кущах. Вітру не було, а гарячий, пристрасний шум у лісі не вщухав.

Едек міцно пригортав дівчину. Вона важко дихала, хлопець бачив, як мружились її очі і тільки з щілинок світився палкий погляд.

Він уже не володів собою. Рухи його стали різкіші.

— Зосю...

І тоді дівчина м’яко, лагідно зняла його руки, заглянула в очі, короткими поцілунками пробігла по його зашерхлих губах і швидко встала. Машинально обтрусила спідничку, поправила светр, усміхнулася, немовби вибачаючись:

—