Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Темна пляма ворухнулася, птах крутнувся, на крилах мигнули білі смуги. А потім півень настовбурчив пір’я, віялом розпустив хвіст, розставив крила, пригинаючи їх кінчиками до землі, і кинув у пущу низький, гортанний заклик, хрипку, повну збудження пісню кохання:
— Фуф-фи-и, чу-у-уф-фи-и!
І знову. Дивний був той клич, який линув далеко-далеко, в туманний і тихий досвіток нового дня. Едек забув про свою втому, про те, що він не виспався, що в гумових чоботях замерзли ноги. Це вперше він чув і бачив таке. Півень, який починав токовище, аж хрипів у тому заклику, сповненому найвищого захоплення, аж захлинався белькотінням пожадливості.
— Чуф-фи-и, чу-у-уф-фи-и-и! Шу-у-уш-ши-и!
З другого боку озвався схожий хрипкий спів, наче кричав недорізаний свійський півень. У повітрі зашуміло, і на високій ялиновій гілляці сіли два птахи. Метек вимовними жестами пояснив Едекові, що то самиці прибули на видовисько. Їх було більше, мабуть, ночували поблизу галявини, бо й на інших деревах почалося шамотіння.
Півень стих, мовби здивований, що не чує відповіді "на свій заклик. Але зараз же знову заспівав, забелькотів, зашушикав якнайдужче, підскочив високо вгору, зайшовся новою гамою любовного шаленства.
Повітря розітнули лопотіння і свист. Штук п’ятнадцять великих птахів сіли на галявину. Аж стукнули сильними ногами по росяній ще траві.
Стук! З другого боку прилетів ще один півень. І ще.
А той, що починав, раптом наче виріс, кожне перо стало сторч, хвіст розгорнувся віялом, крила кінцями мели по землі, голова в бойовій позі нахилилась униз. Птах продріботів кілька разів, підстрибнув угору щонайменше на висоту свого зросту, гучно зашушикав:
— Чу-уф-фи-и, чуш-ш-шу, чу-у-уф-ф-и-и.
Забелькотав, засичав, ще нижче пригнувся до землі, промів її крилом. Гей, хто наважиться? Підскочив, люто захрипів. Ну ж бо, котрий з вас такий же могутній?
Едек аж тремтів од хвилювання. Було щось надзвичайно збудливе в тій пісні старого півня, який починав пташині весільні обряди, в цьому дужому, чорному як ніч птаху, який поблискував білими смугами на крилах і вогнистими обідцями кругом очей. Темрява дедалі рідшала, і вже можна було розрізнити окремі барви.
Зненацька один з тих півнів, які щойно прилетіли, закружляв, зашушикав, сердито забулькотів і, з викликом засвистівши, кинувся вперед. Обидва птахи низько нахилили голови, підскочили, тупнули ногами.
— Чуш-ши-ши!
— Фуф-фи-и, чуш!
Другий півень знову підскочив, дражнячи противника і збиткуючись над ним. Старий ударив першим. Сильно, рвучко, з посвистом.
— Чуш-ш! — захрипотів, одскакуючи.
— Чуф-ф-ф-бухІ — ударив другий.
Старий півень мав досвід. Не дав себе випередити. Вони наскочили один на одного в повітрі, з розгону вдарили, затріпотіли крилами. Замиготіли блискучі, ніби лаковані, темно-сині пера, закружляли білі смуги.
Ого! Старий підскочив вище, накрив собою противника. Засичав, зашушикав. Знову зчепилися. Знову старий бере гору. І ще раз. Лопотіння крил чути на цілий ліс. Бо й інші півні вже б’ються між собою. На галявині все вирує, танцює, стрибає, хрипить, хрипить з ненавистю і люттю.
Старий півень лишився сам на полі бою. Противник здався. Переможець настовбурчив пір’я, гордо підніс голову, мовби хотів перевірити, яке враження справила його перемога на самиць, що вовтузилися на деревах. Мало не прогавив нападу нового супротивника. Вчасно відскочив, голос його піднявся, захрипів люттю:
— Чуш-ши-ифи-и-и-и!
Посипалось пір’я, в повітрі лопотіли крила.
Тряслась уся галявина. Галас на ній, мов на сільській гулянці. Сичання, наче хто розворушив гадюче кубло. Хропіння, мов по команді. Захоплені поклики, гнівне белькотіння, спазми збудження. Хвости — мов ті ліри. Крила — як розкішні віяла.
— Чушш-фи-и-и! Чушш-ши!
Едек схвильовано переступив з ноги на ногу. Тріснула гілка. Лісничий сердито оглянувся. З ялини поблизу куреня з галасом злетіла тетерка — ко-ко-ко-ко! — пурхнула на другий край галявини. Але півні, засліплені шалом весільного бою, не звернули уваги на те застереження.
Залєський полегшено зітхнув. І знову задивився, заслухався. Подумав, що й він отак само вчепився б у горлянку кожному, хто захотів би тепер відібрати у нього Зосю. Очі повидряпував би, розтрощив би суперника...
Світало. Крізь прозору смугу березини було видно, як на сході зарожевіло небо. В блакиті гасли останні зорі. Над галявиною бризнуло світло ранку.
А токовище тривало. Навколо защебетали, зацвірінькали, засвистіли інші пташки, але пойнятих шалом тетеруків це не обходило. Старий самець готувався до нового нападу. Котрий уже переможений супротивник ганебно втік? Півень кривавить, кров цівкою тече з-під ока, такого ж кольору, як і великі кармінові обідці круг очей. Ще дужче блищать його темно-сині шати з білими смугами на крилах. Грізно здригається розпущений віялом хвіст. Птахи б’ються, зчепившись у повітрі, і не розбереш, який перемагає. Та ось один відскакує, з його крила стирчать поламані пера. Шкутильгає вбік, а старий уже вкотре заливається піснею любові і звитяги, охриплий, зморений, але все ще натхнений коханням, засліплений весільним збудженням. Обернувся кругом, як на виставці. Завовтузилися на деревах самиці. Ось він, тріумфатор, самець, найкрасивіший серед усіх красивих, найхоробріший серед хоробрих, найзавзятіший серед завзятих. Він поблискував помаранчевим блиском пір’я біля хвоста, засліплював яскравим темно-синім кольором, радував око білим.
Промені сонця, що сходило десь за лісом, залили верховіття ялин, освітили голе гілля дуба-велетня. Березина світилася легеньким салатовим серпанком майбутнього листя. Важко підмітаючи землю крилами, кілька півнів знялися в повітря. Летіли помалу й важко, стомлені переживанням ночі. Старий півень лишився сам на токовищі. Шумно одлітали тетерки.
І тоді переможець гордо пройшовся по колу, все ще шукаючи нового ворога. Та його більше не було. Півень став, надувся і з останніх сил послав у ясну, прозору вже просторінь гучну пісню великої перемоги, чисту пісню всемогутньої любові. Він чушикав, белькотів, шипів, хрипів, сичав — співав, аж ліс гудів і, здавалося, шумів у такт його тріумфові.
Та ось раптом заводій урвав на півтакті свою пісню, присів на мить, опустив віяло, згорнув крила, хвилину ніби до чогось прислухався і нарешті важко, наче п’яний од перемог, повільно полетів над галявиною і зник за верхівками величних ялин.
Лісничий приклав палець до уст. Він чогось іще ждав. Немов за помахом чарівної палички, ліс, який доти дзвенів піснями, замовк. Не пискнула, не цвірінькнула жодна пташина. Здавалось, і вітрець, який злегенька погойдував гілки дерев, стих, зупинився на
