У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

— Бач, — провадив дук, — там панує такий дух, що нічого дивного в цьому немає.

— Це виглядає надто комічно, — озвалася дукиня, — якщо згадати, як його мати з ранку до вечора тільки й волає, що про неньку Вітчизну.

— До чого тут його матір? Там при ньому така любуся, нечесана дівуля, от вона й забиває йому баки, до речі, однокровниця пана Дрейфуса. Вона заразила Робера своїм духом.

— Може, ви ще не знаєте, ваша високосте, що нині по-новому передають цей стан духу, — промовив архіваріус, який був секретар антиревізіоністського комітету. — Тепер кажуть «ментальність». Це те самісіньке, але ніхто не знає, що воно означає. Це щось найновіше, так би мовити, «останній крик». — Він уже давно, зачувши прізвище Блок, стурбовано дослухувався до того, як Блок розпитував маркіза де Норпуа, що викликало зовсім іншого роду, але таку саму сильну стурбованість у маркізи. Вона трепетала перед архіваріусом, удаючи з себе антидрейфусарку, і зараз їй було лячно: а що як він догадається, що вона впустила до дому жида, так чи інакше пов’язаного з «синдикатом», і дасть їй гарту? '

— А, «ментальність»! Я запишу це слівце і принагідно вживатиму, — сказав дук. (То не була стилістична фігура: дук мав записника, куди заносив різні «сентенції» і перед проханими обідами переглядав його.) «Ментальність» — це мені до вподоби. Іноді хтось пустить нове слівце, але воно так і не приживеться. Недавно я прочитав про одного письменника, що він «конгеніальний». Розумному натяку досить. Цього слова більше мені ніде не трапилося.

— «Ментальність» поширеніше більше, ніж «конгеніальний», — втрутився історик Фронди, аби брати участь у розмові. — Я член однієї з комісій у міністерстві освіти, і там я не раз чув його, у моєму клубі, клубі Вольней, і навіть на обіді в Еміля Олів’є.

— Я не маю чести належати до міністерства освіти, — сказав дук з удаваною покорою, але водночас із такою безмежною самозакоханістю, що на устах його заграла мимовільна усмішка, а очі заіскрилися такою насмішкуватою радістю, що бідолашний історик спаленів, — я не маю чести належати до міністерства освіти, — приказував дук, заслухуючися самим собою, — так само не маю чести бути членом клубу Вольней, я член лише двох клубів — Союау і Жокея. .А ви, ласкавий пане, не член Жокей-клубу? — спитав він історика, і той, відчувши, що в цих словах криється якийсь незрозумілий йому виклик, ще більше спаленів і затремтів усім тілом. — Я навіть не обідаю в Еміля Олів’є і, признаюся, не знав слова «ментальність». Я переконаний, Ар-жанкуре, що ви його теж уперше чуєте... Знаєте, чому не можна довести, що Дрейфус запроданець? А певне тому, що він коханець дружини військового міністра. Так подейкують.

— А я думав — дружини прем’єр-міністра, — сказав граф д’Аржанкур.

— Як ви мені увірилися всі з цим Дрейфусом! — гукнула ду-киня Ґермантська, якій завжди хотілося показати товариству, що вона жінка самостійна. — Я не можу дивитися на його справу очима жидів з тієї простої причини, що з ними не воджуся і маю надію й надалі залишатися в блаженному невіданні. Але, з другого боку, мені мерзить, що Марі-Енар і Віктюрньєн накидають нам безліч усяких там Дюран чи Дюбуа, яких ми, якби не вони, знати б не знали, накидають лише тому, що ці Дюран чи Дюбуа, аби підкреслити свою лояльність, нічого не купують у жидівських крамницях і ходять під парасольками з написом «Бий жидів». Позавчора я була в Марі-Енар. Раніше в неї було дуже гарно. Тепер вона запрошує до себе всіх, кого ми змалку цуралися, запрошує лише тим, що вони проти Дрейфуса, і навіть тих, про кого досі ми й гадки не мали, хто вони такі.

— Ні, дружини військового міністра. Принаймні так шушу-каються в альковах, — провадив дук, який любив ввертати словечка, які, на його думку, ходили за старого режиму. — У кожному разі я, як відомо, не згоден з Жільбером. Я не феодал, як він; я б прогулювався з мурином, якби чорний був моїм приятелем; я не дослухаюся, що сказав той, що сказав тамтой, — мені потрібні їхні думки, як торішній сніг, але все-таки, погодьтеся, якщо ти зовешся Сен-Лу, то не тішся тим, що йдеш супроти всього світу, адже світ розумніший за Вольтера і навіть за мого сестринця. А головне, не берися за те, що я називаю акробатикою чутливости, за тиждень до виборів у члени клубу! Це вже через край! Ні, це, мабуть, його хвойда баки йому забила. Втокмачила йому в голову, що він має бути з усією «інтелігенцією». Пошитися в інтелігенти — ось що сплять і бачать ці панове. Зрештою це дало привід для каламбурів, дотепних, але дуже злосливих.

І дук стиха розповів дукині та графові д’Аржанкуру про Mater Semita — про це вже знав увесь Жокей-клуб, бо з усього летючого насіння жарт має найміцніші крила, завдяки яким засівається якнайдалі від місця свого походження.

— Ми могли б попросити пояснень у цього добродія, — сказав дук, показуючи на історика, — він, здається, ерудит. Але ліпше про це взагалі не говорити, тим паче що все це брехні. Я не такий амбітний, як моя кузина Мірпуа, яка походить із роду Левієвого, сущого ще перед Різдвом Христовим, я беруся довести, що в нашому коліні ніколи не було ані краплини жидівської крови. А проте не слід гусей дражнити: цілком можливо, що високорозумні роздебендювання пана мого сестринця переполошать наше болото. Тим паче що Фезенсак хворий, усім рядитиме Дюра, а ви знаєте, який він упиряка і як любить очі замилювати, — додав дук, який не розумів значення деяких висловів і плутав «очі замилювати» і «бляхманом очі заносити».

— У кожному разі, якщо навіть цей Дрейфус і невинний, то доводить він свою безневинність невдало, — втрутилася дуки-ня. — Які ідіотичні, пишномовні листи пише він зі свого острова! Не знаю, хто з них вартніший, Естергазі чи він,