У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
Fara da se2, гасло наших заальпійських сусідів, застосовує радше задля якогось фетишу, ніж ради успіху. Те, що сказав мені Jlepya-Больє, радости мені не додало. Але, як здається мені, він тягне руку за вашим батьком? Мабуть, я накрив його мокрим мішком, я сказав, що його справа бавовна і метали, а в важких для врахування чинниках, як любив висловлюватися Бісмарк, він не розбирається. Ваш батько ніяким світом не повинен кандидувати: Principilis obsta3. Його приятелі заженуться на слизьке, якщо він поставить їх перед доконаним фактом. Послухайте, — нараз він удавано щиро заговорив зі мною, вп’явшись у мене своїми блакитними очицями, — ви знаєте, як я люблю вашого батька, і тому вас, мабуть, здивує те, що я оце скажу. Так ось, саме тому, що я його люблю, саме (ми з ним нерозлийвода, Arcades ambo4) тому, що я знаю, який пожиток він може принести вітчизні, повз які рифи може провести її, як зостанеться при стерні, з приязні до нього, з глибокої пошани, з патріотичних почуттів я не голосуватиму за нього. Зрештою, гадаю, що я йому вже давав це наздогад. (Аж це в маркізових очах ніби майнув суворий асирійський профіль пана Jlepya-Больє.) Словом, віддати йому свій голос це було б з мого боку якоюсь палінодією.
Кілька разів маркіз де Норпуа обізвав своїх колег мамутами. Окрім усього іншого, кожен член якогось клубу чи академії любить приписувати своїм колегам щось таке, що не має з ним нічого спільного, а потім заявляти: «Ох, аби ж то це залежало тільки від мене!», ба більше: зводити на очі, як важко дістається йому це звання і яке ж то воно почесне.
— От що я думаю, — доказав маркіз, — для добра всієї вашої сім’ї я волію, щоб вашого батька з тріумфом було обрано років десь за десять-п’ятнадцять.
Мені здавалося, ніби ці слова продиктовані заздрістю або цілковитою байдужістю до батька, але перебіг дальших подій показав, що я помилявся.
— Ви не заміряєтеся побалакати в Інституті про ціни на хліб у добу Фронди? — спитав несміливо у маркіза де Норпуа історик. — Ви б мали там великий успіх (що означало якнайширшу рекламу), — додав він, боязко і воднораз розчулено всміхаючись до посла; усмішка звела його повіки, і нараз стало видно, що очі в нього великі, як небо. Мені здалося, ніби я бачив уже цей погляд, хоча познайомився з істориком лише сьогодні. Аж це згадалося: достоту такий самий погляд у бразильського лікаря, який лікував мене від ядухи, заробленої тим, що я по-дурному вдихав рослинні екстракти. Щоб він був до мене уважніший, я сказав, що знайомий із професором Котгаром, а він, ніби дбаючи про коттарівський інтерес, гукнув: «Якщо ви розповісте йому про мій спосіб лікування, це дасть йому матеріял для сенсаційної доповіді в Академії медичних наук!» Наполягати він не смів, він тільки втупився в мене тим самим боязко-запитальним, зацікавленим, благальним поглядом, яким зараз мене захопив історик. Певна річ, ці двоє людей були незнайомі між собою, мало схожі, але як у явищах психологічних, так і в явищах фізичних, спостерігається щось спільне. За рівних інших умов один і той самий погляд освітлює зсередини різні людські особні, як одне й те саме вранішнє небо освітлює місця на земній поверхні, розташовані далеко одне від одного і небачені. Я не чув, що відповів амбаса-дор, бо всі гості підступили з галасом до маркізи де Вільпарізіс, аби подивитись, як вона малює.
— Знаєте, про що ми балакали, Базене? — спитала дукиня в чоловіка.
— Здається, здогадуюся, — відповів дук. — Овва, великої актриси з неї не вийде.
— Де там! — підхопила дукиня Ґермантська і звернулася до графа д’Аржанкура: — Ви не можете собі уявити нічого кумеднішого.
— Я б сказав, чудосійнішого, — вставив дук Ґермантський, химерний словник якого давав привід світовцям говорити, що він не дурний, а літераторам вважати, що він дурень запліше-ний.
— Не розумію, — вела далі дукиня, — як Робер міг у неї закохатися. О, я добре знаю, що в кожного свій смак, — урвала вона себе з гожою гримаскою філософа і розчарованого романтика. — Я знаю, що хто завгодно може покохати кого завгодно. І власне, — додала вона, бо хоча ще кпила собі з нового письменства, це письменство чи то спопуляризоване газетами, чи то під впливом розмов таки в неї просочилося, — це і є найпрекрас-ніше в коханні, бо це, власне, і чинить його «таємничим».
— Таємничим? Сказати по щирості, мені це невтямки, — признався граф д’Аржанкур.
— Авжеж, у коханні все таке таємниче, — провадила дукиня з лагідною усмішкою світської жінки, але водночас із непохитною переконаністю вагнеріанки, яка доводить клубменові, що «Валькірія» — це не просто галас. — Зрештою нам знати так і не дано, чому хтось кохає когось, — ми думаємо, за те, а воно, може, за щось зовсім інше, — сама себе заплутуючи, з усмішкою додала вона. — Зрештою так нічогісінько ми й не розуміємо, — закінчила вона, і на личку її з’явилася скептична і
