У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

Але військовий міністр мовить про це дуже різко inter pocula6. Проте галасувати довкола декотрих тем дуже небезпечно, надто як ти не певний, що зумієш у будь-яку хвилину впинити цей галас.

— Але ж документи явно сфальшовані, — зауважив Блок.

Маркіз де Норпуа пропустив його репліку повз вуха, але засудив заяви принца Генріха Орлеанського.

— Зрештою вони лише каламутять спокійну течію процесу-вання і під’юджують ротатих, а це шкодить обом сторонам. Звісно, антимілітаристів треба вдарити по руках, але й ґвалт, зчинений довкола цієї справи правими, нам теж ні до чого: адже праві замість служити патріотичній ідеї намагаються нажитися на ній самі. Франція, дяка Богові, не якась там Мексика, і вона не тужить за генеральським пронунсіаменто.

Блок так і не здолів вибити з маркіза, винний чи не винний, на його думку, Дрейфус та якого треба ждати вироку з винесеної на суд цивільної справи. Зате маркіз де Норпуа з очевидною втіхою докладно з’ясував, які наслідки може мати цей вирок.

— Якщо засудять, — сказав посол, — то засуд, цілком імовірно, буде скасовано, бо в процесі, де виступало стільки свідків, рідко буває, щоб обійшлося без хиб, а хиби — зачіпка для адвокатів. Що ж до вибрику принца Генріха Орлеанського, то я не певен, що він припаде до смаку його батькові.

— Ви вважаєте, що дук Шартрський за Дрейфуса? — спитала дукиня; очі в неї скругліли, щоки зажевріли, і вона розгублено уткнулася в тарілку з тістечками.

— Де там! Я хотів лише сказати, що вся ця родина в політиці цілком здорової думки: розсудливістю пес plus ultra7 відзначалася чарівна принцеса Клементина, і її син, князь Фердинанд теж плекає цей коштовний спадок. Князь Болгарський ні за які хвиґи-миґи не почоломкався б із майором Естергазі.

— Він волів би простого солдата, — обізвалася стиха дукиня Ґермантська — вона часто обідала разом із князем Болгарським у принца Жуанвільського і одного разу відповіла на його запитання, чи вона не ревнива: «Авжеж, мені заздро до браслетів вашої княжої мосці».

— А чи не йдете ви сьогодні на бал до Саґанів? — спитав маркіз де Норпуа у маркізи де Вільпарізіс, аби припинити розмову з Блоком.

На посла Блок справив сприятливе вражіння, і трохи згодом де Норпуа сказав нам не без наївности і, мабуть, задля певних слідів неогомерівської (вже занедбаної) манери, ще не викоріненої з Блокової мови: «У нього химерувата манера висловлюватися, дещо старосвітська, дещо кучерява. Я все ждав, що він озветься по-ламартінівському або по-руссоїстському: «Сестриці преблагії». У теперішньої молоді це рідко трапляється, та й не тільки у теперішньої, у молоді попередньої генерації справа стояла так само. Це ми ходили ще в романтиках». І хоча розмовник, як вважав де Норпуа, трапився йому цікавий, розмова все-таки затяглася.

— Ні, пане, я вже не балюю, — відповіла маркіза з лагідною усмішкою старшої жінки. — А ви по балах роз’їжджаєте? Саме на ваші літа, — додала вона, обкидаючи поглядом пана де Ша-тельро, свого приятеля і Блока. — Мене теж запрошувано, — сказала вона, розігруючи гордість. — Запрошувано навіть явочним порядком. («Явочним порядком» — означало, що являлася сама принцеса де Саган.)

— Я не маю запрошення, — сказав Блок, гадаючи, ніби маркіза де Вільпарізіс зголоситься дістати запрошення і ніби принцеса де Саган буде щаслива привітати у себе приятеля жінки, яку вона власною особою являлася запрошувати на бал.

Маркіза нічого йому не відповіла, а Блок не наполягав, бо мав до неї куди важливішу справу, з приводу якої напросився до неї на післязавтра. Почувши, як двоє молодиків говорили про те, що вони виходять із клубу на Королівській вулиці, куди пускають усіх кому не ліньки, Блок надумав попросити маркізу де Вільпарізіс, щоб та рекомендувала до цього клубу його.

— А ці Сагани — такі собі хвальки, дешевенькі сноби? — кинув Блок саркастичним голосом.

— Ба ні, на нашому складі вони найкращі! — відгукнувся граф д’Аржанкур, який засвоїв паризьку манеру дотепувати.

— Отже, — напівіронічно сказав Блок, — ми матимемо світське врочисте засідання цього сезону.

Маркіза де Вільпарізіс озвалася весело до дукині Германської:

— Скажи, чи це така велика світська врочистість — бал у пані де Саган?

— Не мене треба про це питати, — відповіла насмішкувато дукиня, — я ще не до кінця з’ясувала, що таке світська врочистість. Зрештою світське життя — не моя парафія.

— А я думав — навпаки! — вигукнув Блок, повіривши, що дукиня Ґермантська мовить щиро.

На превелику досаду маркіза де Норпуа, Блок не переставав допитуватися у нього про офіцерів, уплутаних у Дрейфусову справу; посол відповів, що «на око» полковник дю Паті де Клам із жуками в голові і що, мабуть, його обрано невдало, щоб вести слідство; це справа делікатна і вимагає для свого розв’язання холодної крови й такту.

— Я знаю, що знавісніла соціялістична партія домагається його скальпу і зарівно негайного звільнення полоненика з Чортового острова. Але, гадаю, нам аж ніяк не обов’язково проходити через Кавдинські ущелини панів Жеро-Рішара та компанії. Вода все ще темна в облацех. Я не винувачу ні ту* ні ту сторону в якійсь гидоті й паскудстві, з якими треба було б таїтися. Може, навіть якісь більш чи менш безкорисливі заступники того, кого ви бороните, сповнені добрих намірів, я цього не відкидаю, але ви ж знаєте, що добрими намірами вимощене пекло. — Тут маркіз стрельнув на Блока лукавим оком. — Головне, щоб уряд показав, що ліві сектанти його не осідлали і що, крім того, він не збирається здаватися в полон під погрозами якогось преторіанського війська, яке