У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

Блока дуже тішило, що виплив лише він у Всесвітньому потопі. А все ж йому хотілося більшої точности, хотілося знати, що розуміє маркіз де Норпуа під цим казна-чим. Блокові здавалося, ніби він іде звичною колією, як і багато інших, він не вважав себе за якогось оригінала. Він знов заговорив про Дрейфусову справу, але розібратися, на чиєму боці маркіз де Норпуа, так і не здолав. Він спробував з’ясувати, якої думки той про офіцерів, чиї імена, згадувані так часто в газетах, викликали цікавість більшу, ніж причетні до цієї справи політики, бо про офіцерів, не те що про політиків, ніхто й гадки не мав, і зринули вони, у своїх уніформах, з дна зовсім окремішнього життя і свято береженого мовчання, щоб подати голос, наче Лоен-грін, який висів із човна, тягненого лебедем. Завдяки знайомому адвокатові-націоналістові Блок зумів дістатися на кілька засідань суду над Золя. Прихопивши сандвічі та пляшку кави, Блок приходив уранці, а йшов увечері, ніби цілий день складав конкурсні іспити або писав твір на бакалаврство, і це ламання звичного побуту оберталося загостреною збудливістю і дратівливістю, посилюваною ще й кавою та вражіннями від процесу, а покидав він суд, такий упоєний, пережитим там, що ввечері, повернувшись додому, прагнув знову поринути в чудовий сон, і поспішав до кав’ярні, одвідуваної двома партіями, і в цій кав’ярні вів безконечну розмову про події дня та винагороджував себе вечерею, яку замовляв наказовим тоном, щоб відчути якусь владу, винагороджував за говіння і змору дня, початого так рано і такого голодного. Людині, яка снує між двома площинами — досвіду й уяви — хочеться зглибити ідеальне життя людей, з якими вона знайома, і познайомитися з тими, чиє життя малося уявити. На Блокові запитання маркіз де Норпуа відповідав так:

— Про двох офіцерів, причетних до веденого нині слухання, я чув колись із уст людини, яка заслуговує на всіляку довіру (пан де Мірібель); так от, він ставив їх досить високо: ці офіцери — підполковник Анрі та підполковник Пікар.

— Але ж, — скрикнув Блок, — божиста Афіна, Зевсова донька, вклала в їхні голови геть-то різні думки. І вони б’ються між собою, як леви. Підполковник Пікар посідав у війську чільне становище, але його Мойра завела його до табору не сво'іх. Шабля націоналістів пошаткує його кволеньке тіло, і він піде на жир хижим звірам та птахам, жадібним на мерлятину.

Маркіз де Норпуа промовчав.

— Про що вони гомонять у кутку? — спитав маркізу де Віль-парізіс дук, показуючи на маркіза де Норпуа та Блока.

— Про Дрейфусову справу.

— А, хай йому грець! До речі, знаєте, хто так розпинається за Дрейфуса? Даю на відруб голову, не вгадаєте! Мій сестринець Робер! Треба сказати, що в Жокей-клубі, коли довідалися про його вичини, зчинилася буря, вибух обурення. А йому ж через тиждень доведеться балотуватися...

— Ще б пак, — урвала його дукиня, — якщо вони всі як Жільбер, котрий завжди доводив, що треба повисилати всіх жидів до Єрусалима...

— Овва! В такому разі ми з принцом Ґермантським цілковиті однодумці, — укинув слово граф д’Аржанкур.

Дук пишався своєю дружиною, але не кохав її. Як усі «роз-пинджені», він не терпів, коли його перепиняли, удома був з дружиною брутальний. Зараз дук був лютий уподвійні: як поганий чоловік, якого дружина перебила, і як базікало, якого не слухають, він прикусив язика, а потім так бликнув на дукиню, що всі збентежилися.

— До чого тут Жільбер і Єрусалим? — виголосив він нарешті. — Не про це йдеться. Але, — додав він уже лагідніше, — я думаю, ви згодитесь, що як одного з наших не приймуть до Жокей-клубу, надто Робера, чий батько десять років старшинував там, то це буде удар для всіх нас. Та й дивно було б, серденько, чекати іншого; вони вражені, для них це як сніг на голову. Я їх не винувачу, ви знаєте, я не расист, я вважаю, що расові забобони віджили, я відчуваю дух часу, але, отуди к бісу, якщо ти зовешся маркізом де Сен-Лу, то який же з тебе, даруйте, дрейфусар!

Дук Ґермантський вимовив «якщо ти зовешся маркізом де Сен-Лу» з патосом. Він добре знав, що «дук Ґермантський» лунає ще гучніше. Та що його самолюбство схильне було радше випинати перевагу титулу «дук Ґермантський» над іншими, то не так, може, правила доброго тону, як закони уяви, поривали дука той титул применшувати. Кожному з нас видається гарнішим те, що ми бачимо на відстані, те, що ми бачимо в інших. Впливу загальних законів перспективи в уяві зазнають на собі і дуки, і прості смертні. Не лише законів уяви, а й законів мови. Тут діяли два закони мови, з яких перший полягає в тім, що однаково висловлюються люди однакового розумового рівня, а не однакового кореня. Отож дук Ґермантський у своїх виразах, навіть як говорив про шляхту, міг збитися на звороти звичайнісіньких обивателів, які сказали б: «Якщо ти зовешся дуком Ґермантським», тимчасом як людина культурна, як-от Сванн чи Леґранден, зроду так би не сказала. Дук може написати роман про вищий світ, як написав би його й крамарчук, — шляхетські грамоти тут не зарадять, — а епітет «аристократичний» може здобути своїм пером плебей. Хто був той міщух, який сказав при дукові Ґермантському: «якщо ти зовешся...», — цього дук, певна річ, не пам’ятав. За іншими мовними законами, вряди-годи, подібно до того, як з’являються і зникають певні хвороби, всякі розмови про які потім ущухають, бозна-звідки виникає, чи то стихійно, чи то чисто випадково, на зразок того, як до Франції з Америки завезено бур’янець, насіння якого, захрясле у ворсі пледа, упало на залізничному насипі, сила-силенна зворотів, і протягом десяти днів їх можна почути від людей, які одне з одним не змовилися. Кілька років тому Блок говорив собі так: «Найчарівніші, найдотепніші, найс-татечніші, найвимогливіші люди вважають, що на світі є тільки одна розумна і приємна людина, без якої їм не обійтися, — це я, Блок», потім ці самі слова я чув з уст інших молодиків, які не були з ним знайомі й лише заступали прізвище Блок своїм