У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

Але запровадивши для себе цей принцип, вона як стій зламала його й засудила вибір Сен-Лу.

— Ви як собі знаєте, а я вражена ось чим: хіба можна захопитися смішною жінкою?

Почувши, що ми теревенимо про Робера, і здогадавшись, що Сен-Лу в Парижі, Блок нацвенькав на нього таких нісенітниць, що всіх обурив. Він лютував усе дужче й дужче, відчувалося, що для того, щоб зігнати свою злість, він не відступить ні перед чим. Маючи себе за людину високоморальну, він вважав, що тих, хто одвідує Булі (спортивний клуб, який здавався йому блискучим), треба послати на галери, і кожен удар, якого він міг завдати їм, цілком виправданий. Одного разу він добалакався до того, що збирається позиватися зі своїм другом з Булі. На процесі мав намір лжесвідчити, але так, щоб оскаржений не міг спростувати його показання. У такий спосіб Блок сподівався (але зрештою наміру свого не реалізував) затюкати свого друга, допекти йому до живих печінок. І що в тім лихого, якщо той, кого він збирався покарати, думає тільки про «шик», якщо він член Булі, якщо у двобої з такими людцями всяка бронь дозволена, надто людині такій святій, як Блок?

— А візьміть Сванна, — зауважив граф д’Аржанкур; він збагнув, нарешті, що хоче сказати дукиня, був вражений слушністю її репліки, але, порившись у пам’яті, знайшов приклад чоловіка, закоханого в жінку, яка йому, д’Аржанкурові, не подобалася.

— Ет, Сванн це зовсім інша річ! — заперечила дукиня. — Звичайно, це теж більш, ніж дивно, бо вона дурепа, але вона не смішна і була гарна з себе.

— Гм, гм! — гмукнула маркіза де Вільпарізіс.

— А ви хіба не вважаєте, що вона була гарна? Ні, вона мала чимало знадливого: прегарні очі, красиве волосся, вбиралася вона, та й нині вбирається, чудово. Нині, хай і так, вона потворна, але колись то була препишна жінка. А проте мене вразило, коли Шарль із нею оженився, це вже ні до чого.

Дукиня не бачила в цій репліці нічого дотепного, але як граф д’Аржанкур засміявся, то вона повторила її — може, тому, що нині вона вже здавалася їй смішною, а може, лише тому, що д’Аржанкур сміявся від душі; повторила і ласкаво глянула на нього, посиливши таким чином чари своєї дотепности ча-ром ніжности.

— Так, — еге ж? цього робити не слід, — провадила вона, — але щось-таки манливе в ній було, я добре розумію, що в неї можна було закохатися, зате Роберова панна — кумедія, та й годі, запевняю вас. Знаю, що мені нагадають про загальник Ож’є: «Пляшка що, аби хміль у голові!» Так ось, Робер, може, й захмелів, але пляшку обрав без смаку! По-перше, подумайте, їй прибандюрилося, щоб я поставила сходи посеред салону. Правда, незле? А ще вона ознаймила мені, що ляже ниць на тих сходах. Зрештою, аби ви послухали, що вона декламувала! Вона у мене прочитала тільки одну сцену, але це щось непомисльне. Називається «Семеро принцес».

— «Семеро принцес»! Ой-ой-ой! Який снобізм! — викрикнув граф д’Аржанкур. — А ні, стривайте, я знаю цю п’єсу. Автор послав її королю, король нічогісінько в ній не зрозумів і попросив мене пояснити.

— Чи це припадком не Сар Пеладана? — спитав історик Фронди, бажаючи показати, який у нього вибагливий смак і що він стежить за культурним життям, але спитав так тихо, що його репліка потонула.

— О, ви знаєте «Семеро принцес»? — спитала дукиня у пана д’Аржанкура. — Мої вітання! Я знаю лише одну з них, усе це відбило мені охоту знайомитися з шістьма іншими. А що як вони скидаються на ту, яку я бачила?

«Що за дуринда! — помислив я; дукиня розсердила мене тим, що була зі мною холодна, і тепер я відчував зловтіху: ага, так ти не розумієш Метерлінка! — І це через неї я щоранку відмірював стільки кілометрів! Ні, даруйте! Вона для мене більше не існує». Ось що я казав собі, казав не те, що думав; я говорив аби говорити, коли нас щось так хвилювало, що, полишений на самого себе, ти рвешся за браком іншого співрозмовника балакати з самим собою, але нещиро, як із чужим.

— У мене нема слів, щоб усе це описати, — вела далі дукиня, — далебі, можна було луснути зо сміху. Сміху справді було багато, навіть забагато; актрисочці це не сподобалося, а Робер, відтоді Робер дихає пеклом на мене. Ну, а я не шкодую: якби все зійшло гладесенько, панна, чого доброго, знов би заявилася до мене, — можу собі уявити, як би раділа Марі-Енар.

Так звано у родині Роберову матір, пані де Марсант, удову по Енару де Сен-Лу, на відміну від її кузини, принцеси Ґермант-Баварської, теж Марі, до імені якої її сестринці, кузени та шваг-ри додавали, аби не сплутати, або ім’я її чоловіка, або друге її ім’я, от і виходило: Марі-Жільбер або Марі-Едвіж.

— Почати з того, що напередодні було щось ніби репетиція, теж, я вам скажу, розривка! — іронічно провадила дукиня Ґер-мантська. — Уявіть собі: вона подавала репліку, навіть чверть репліки, а потім замовкала; мовчання тривало, — без брешеш, — п’ять хвилин.

— Ой-ой-ой! — вигукнув граф д’Аржанкур.

— Я дуже ввічливо дозволила собі зауважити, що це може видатися трохи дивним. А вона відповіла дослівно: «Артисти завжди повинні говорити так, ніби це вони самі щойно створили». Якщо вдуматися, то це геніально!

— А вірші вона, як на мене, читає незле, — сказав хтось із молодиків.

— Вона нічого не тямить у віршах, — заперечила дукиня Ґер-мантська. — Зрештою мені не треба було її слухати. Досить було її появи з лілеями! Я, як оті лілеї побачила, зразу зрозуміла: вона нездара!

Усі засміялися.

— Тьотю! Ви на мене гніваєтеся