У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

запитував Блок. Маркіза визнала, що Блок насамперед погано вихований і що він може нашкодити де Норпуа. Заразом їй хотілося потішити архіваріуса, єдину людину, якої вона побоювалася і яка її на розум навчала — без особливого, втім, успіху (вранці він читав їй у «Пті журналь» статті Жюде). Ось чому вона вирішила натякнути Блокові, щоб він сюди не повертався, і завиграшки знайшла у своєму світському репертуарі сцену, де велика пані випихає гостя за поріг, сцену, в якій не конче мають фігурувати, як можна б собі уявляти, владно простягнена рука та вогненний погляд. Коли Блок підійшов прощатися, маркіза, занурена у великому фотелі, не могла перебороти дрімоти. Млисті її очі відсвічували кволим, прегарним блиском перлин. Своїм прощанням Блок викликав на личку маркізиному млосну усмішку, але не вирвав з її уст ані слова, і руки вона йому не подала. Ця сцена великим дивом здивувала Блока, та що свідків було багато, то затягувати її він вважав невигідним для себе і, щоб розворушити господиню, сам подав їй руку. Цим він завдав їй жалю. А проте, на догоду архіваріусові і всьому таборові антидрейфусарів та з бажання віднадити Блока, вона приплющила очі.

— Здається, спить, — сказав Блок архіваріусові, а той, відчуваючи маркізину підтримку, надувся. — Моє шанування, пані! — гукнув Блок.

Маркіза ледь ізшилила губи, наче смертениця, яка силкується щось вимовити, але нікого не впізнає. Аж це, воскреснувши, жива-живісінька, повернулася до графа д’Аржанкура, поки Блок ішов собі, переконаний, що маркіза «маразматичка». Цікавість і хіть з’ясувати, що б усе це означало, привели його до маркізи через кілька днів. Вона зустріла його дуже гостинно, бо була добра жінка, бо архіваріуса вже не було, бо їй дуже залежало на тому, щоб Блок поставив у неї п’єску, бо врешті вона добре зіграла ролю великої пані, на звання якої важила, зіграла так, що всіх зачарувала і того ж вечора викликала поговори в різних салонах, ось тільки пояснення, яке давалося цій події, розминалося з правдою.

— Ви говорили про «Сім принцес», пані дукине; знаєте (хоча надто пишатися мені тут нічим), що автор цього... як би його назвати?., пашквіля мій земляк, — сказав граф д’Аржанкур із глузливим, але вдоволеним виглядом, вдоволеним тому, що він найкраще за всіх знає автора того твору, про який оце йшла мова. — Так, він бельгієць родом, — додав граф.

— Справді? Але ж ви не маєте ніякої дотичности до «Семи принцес». На щастя для вас і ваших земляків, ви не схожі на автора цієї галіматьї. Я знаю дуже славних бельгійців — вас, вашого короля, — він сором’язливий, але дотепний, — моїх кузенів Лінь та багатьох інших, але, на щастя, ви не говорите мовою автора «Семи принцес». Зрештою, якщо хочете знати мою думку, то, як на мене, тут і розмовляти нема про що. Такі от письмаки напускають туману і не бояться осмішитися, аби покрити те, що мають пустку в голові. Якби в цьому щось було, я ладна була б простити авторові деякі його вибрики, — поважно сказала дукиня, — простила б заради думки. Ви бачили п’єсу Бореллі? Декого вона разила, а я, можете мене укаменувати, — вела далі дукиня, не здаючи собі справи, що така небезпека їй не загрожує, — я все-таки признаюся, що це незмірно цікаво. Але «Сім принцес»! Одна з них марно ущедряє ласками мого сестринця, але я не так дорожу кревними почуттями, щоб...

Дукиня умовкла, бо вступила віконтеса де Марсант, Роберо-ва матір. Сен-жерменці мали її за істоту ідеальну, ангельської сумирносте й доброти. Я чув про це давно, і до часу мене це не дивувало, поки я не дізнався, що вона рідна сестра дука Германського. Потім я щоразу дивом дивувався, переконуючись, що в цьому товаристві мрійливі, чисті, самовіддані, шановані, як безгрішні святі на вітражах, жінки виквітли на одному родовідному дереві з братами — брутальниками, розпусниками та мерзотниками. Мені здавалося, що коли брат і сестра такі схожі з лиця, як дук Ґермантський і віконтеса де Марсант, то обоє повинні мати такий самий ум і таке саме серце, ніби це одна особа, яка може показувати себе і в доброму і в лихому, але від якої годі сподіватися широкого виднокола, якщо у неї тісний розум, і високого самозречення, якщо у неї тверде серце.

Віконтеса де Марсант учащала на виклади Брюнетьєра. Вона чарувала Сен-Жерменське передмістя, її святе життя правило для нього за взірець. А сімейні риси — гарний ніс і проникливий погляд — промовляли нібито про те, що віконтеса де Марсант належить до людей того самого інтелектуального і морального розбору, що й брат її дук. Я не міг повірити, що лише через те, що віконтеса жінка, хоча б і мучениця та приклад для всіх, вона має різко відрізнятися від своїх родичів, як у геройському епосі, де всі чесноти, всі чари зосереджує в собі сестра іродів братів. Мені здавалося, що природа, не така свавільна, як старожитні піснетворці, мусить послуговуватися переважно якимись фамільними рисами, я не уявляв її собі всесильною, здатною з матеріялу, однорідного з тим, з якого клепають дурня та хама, створити великий розум або ж святу без домішки брутальности. Віконтеса де Марсант наділа єдвабну сукню з аплікацією, на якій чорніли великі квіти. Три тижні тому вона втратила кузена, дука де Монмо-рансі, що не перешкоджало їй візитувати, ходити на скромні обіди, але в жалобі. То була велика дама. В силу атавізму її душа була наповнена шарварком придворного життя з усім, що в ньому є поверхового і формалістичного. Своїх батька-матір віконтеса де Марсант оплакувала недовго, але ніяким світом не наділа б яскравої сукні, поки не минуло місяця по смерті котрогось кузена. До мене вона ставилася дуже ґречно, бо я був Роберовим приятелем і не належав до їхнього кола. Привітність у неї єдналася з удаваною несміливістю, вряди-годи вона утримувала при собі свій погляд, голос, думку, — так жінки добирають не дуже рясну спідницю, щоб не забирати багато місця, щоб триматися прямо, але й розкуто, як треба для годиться. А втім «для годиться» слід розуміти широко, бо деякі світські дами швидко пускаються берега, не втрачаючи при цьому сливе дитинної бездоганности манер. Віконтеса де Марсант трохи дратувала під час розмови з нею, бо коли