Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Ради бога, Френсіс, замовкни.

— Ні, я розповім йому. У Роберта в редакції була секретарка. Гарненьке дівча, і він вважав її чарівною, але прийшла я, і він вирішив, що я теж чарівна. Отож я змусила його спекатися секретарки, а він же привіз її до Провінстауна з Кармела, коли переїхав туди із своїм журналом. І що б ви думали — він не дав їй навіть грошей на квиток назад, до узбережжя. Хотів, бачте, догодити мені. Тоді я була для нього всім. Правда, Роберте?

Ви тільки не подумайте нічого поганого, Джейку. З тією секретаркою стосунки в нього були чисто платонічні. Ні, навіть не платонічні. Власне, ніяких не було. Гарненьке дівча — от і все. І він відіслав її, щоб потішити мене. Що ж, мабуть, і справді — той, хто взявся за меч, від меча й загине. Влучно сказано, правда? Запам'ятай це, Роберте, — використаєш у своїй новій книжці, розумієте, Роберт збирає матеріал для нової книжки. Правда, Роберте? Через те він і кидає мене. Вирішив, що я не фотогенічна. Бачте, поки ми жили разом, він був страшенно зайнятий своєю книжкою і тому не затямив нічого з того, що було між нами. Тож тепер він вирушає на пошуки нового матеріалу. Сподіваюсь, він знайде щось неймовірно цікаве.

Послухай, Роберте, золото моє. Я дам тобі одну пораду. Ти ж не образишся, правда? Ніколи не сварися зі своїми юними пасіями. Постарайся не сваритися. Бо без плачу ти не вмісш сваритися, а коли ти плачеш, то дуже себе жалієш і не можеш запам'ятати, що тобі кажуть у відповідь. Так ти не втримаєш у голові жодного діалогу. Тож постарайся зберігати спокій. Я знаю, це страшенно важко. Але пам'ятай: це потрібно задля літератури. Ми повинні жертвувати всім в ім'я літератури. Подивись-но на мене. Я покірно від'їжджаю до Англії. В ім'я тієї ж таки літератури! Ми всі повинні допомагати молодим письменникам. Ви згодні, Джейку? А втім, ви не молодий письменник. А ти, Роберте? Тобі тридцять чотири роки. Ні, як на великого письменника ти ще замолодий. Згадай-но Гарді. Згадай-но Анатоля Франса. Він якраз нещодавно помер. Хоча Роберт вважає його слабеньким письменником. Так йому сказали його друзі-французи. Самому йому читати по-французькому важкенько. Франсові далеко до тебе, правда, Роберте? Як ти гадаєш, йому теж доводилося ходити на пошуки матеріалу? Як по-твоєму, що він казав своїм коханкам, коли відмовлявся з ними одружуватися? Цікаво, чи він теж плакав? Ой, я, здається, здогадуюсь! — Вона приклала до уст руку в рукавичці.— Так, я вже знаю, чому Роберт не хоче зі мною одружитися. Щойно здогадалася. Тут, у кафе «Селект», на мене зійшло одкровення. Чистісінька містика, правда? Коли-небудь тут приб'ють меморіальну дошку. Як у Лурді. Сказати, Роберте? То слухай. Це ж так просто. Дивно, як я раніше не додумалася. Бачите, Роберт весь час хоче мати коханку. Я коханка, поки він не одружився зі мною. «Вона його коханка — вже понад два роки». Збагнули? А якщо він одружиться зі мною, як обіцяв, романтиці буде кінець. Геніальний здогад, га? І це ж правда, правда! Якщо не вірите — подивіться на нього. Ви куди, Джейку?

— Мені треба зайти в бар, я маю справу до Гарві Стоуна.

Коли я виходив, Кон звів очі. Він був страшенно блідий. Чому він сидів тут? Чому він сидів і вислухував усе це?

Я стояв, прихилившись до стойки, і мені було видно їх у вікно. Френсіс усе ще говорила з отією ясною усмішкою, зазираючи йому в обличчя щоразу, коли питала: «Правда, Роберте?» А може, й не питала. Може, казала щось інше. Я сказав барменові, що не буду нічого пити, і вийшов у бічні двері. Вже за дверима я глянув крізь товщу двох шибок і побачив їх за столиком. Вона й досі щось йому казала. Я пройшов завулком до бульвару Распай. Зупинивши таксі, я назвав водієві адресу своєї квартири.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Коли я підійшов до сходів, консьєржка постукала в скляні двері своєї сторожки, і я зупинився, чекаючи її. Вона подала мені кілька листів і телеграму.

— Ось ваша пошта. І до вас приходила дама.

— Вона залишила картку?

— Ні. Її супроводив якийсь пан. Це була та сама, що приходила до вас вночі. Знаєте, цього разу вона мені дуже сподобалась.

— З нею був хтось із моїх знайомих?

— Не знаю. Я того пана бачила вперше. Він дуже великий. Дуже, дуже великий. А вона дуже мила. Дуже, дуже мила. Вночі вона була трохи… — Консьєржка підперла підборіддя рукою й кілька разів гойднула головою вперед і назад. — Я вам щиро скажу, мосьє Варне, уночі вона зовсім не видалася мені такою милою. Вночі я подумала про неї зовсім інакше. Але затямте мої слова: вона très, très gentille [49]. Видно, з дуже пристойної родини. Це відразу впадає в око.

— Вони нічого не переказували?

— Так, переказували. Що повернуться за годину.

— Впустіть їх, коли вони прийдуть.

— Гаразд, мосьє Барнсе. А та дама — о, вона не проста! Може, трошки дивакувата, але не проста, ні!

Консьєржка, перш ніж стати консьєржкою, торгувала напоями на паризькому іподромі. Все своє життя вона працювала під трибунами, але не спускала ока з людей, що на тих трибунах сиділи, і вельми пишалася своїм умінням визначати, хто з моїх гостей добре вихований, хто з благородної родини, а хто — справжній спортсмен. Одне тільки лихо: тим людям, що, на її думку не належали до жодної з цих трьох категорій, вона за всіх обставин казала, що мене немає вдома. Один мій приятель, мізерний на вигляд художник, якого мадам Дюзінель аж ніяк не могла зарахувати до людей добре врахованих, родовитих чи спортсменів, написав мені листа з проханням видати йому перепустку, щоб він міг проходити повз мою консьєржку, коли часом увечері захоче мене відвідати.

Я піднявся до себе, міркуючи, як же це Брет спромоглася улестити мою консьєржку. Телеграфував Білл Гортон: він прибував пароплавом «Франс». Я поклав пошту на стіл, пішов до спальні, роздягся і прийняв душ. Коли я витирався, коло вхідних дверей пролунав дзвінок. Я накинув халат, вступив у капці й пішов відчиняти. То була Брет. За нею стояв граф. У руках він тримав великий букет троянд.

— Добридень, любий! — сказала Брет. — Можна зайти?

— Заходьте. Я саме купався.

— Купався? Ото тобі добре живеться.

— Тільки