Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— А в теніс ти граєш? — спитав Вулсі.

— Який там теніс, — сказав Крам. — Цього року ще не брав до рук ракетки. Кілька разів хотів вирватися, але як неділя, то дощ, та й на корт не протовпишся.

— В англійців і в суботу вихідний, — докинув Вулсі.

Щастить тим паразитам, — сказав Крам. — Але побачите.

Колись я покину гарувати на агентство. Отоді вже не сидітиму ані дня в місті…

А що ще людині треба? Жити за містом і мати своє авто.

— Я вже запланував собі машину на наступний рік.

Я постукав по скляній перегородці. Шофер загальмував.

— Я приїхав, — сказав я. — Ходімо, вип'ємо по чарці.

— Ні, дякую, брате, — відповів Крам.

Вулсі похитав головою.

— Мені треба обробити те, що він там набалакав.

Я сунув Крамові в руку двофранкову монету.

— Ти з глузду з'їхав, Джейку, — сказав він. — Я сам заплачу. Однаково ж платить редакція.

— То нехай платить моя.

Я махнув їм на прощання рукою. Крам висунув голову.

— Ти будеш на денному прийомі в середу?

— Обов'язково.

Я піднявся до себе ліфтом. Мене чекав Роберт Кон.

— Привіт, Джейку, — сказав він. — Ходімо снідати.

— Ходімо. От тільки гляну, чи не надійшло чогось термінового.

— Куди підемо?

— Будь-куди. — Я переглянув папери на столі.— А куди-б ти хотів?

— Може, до Ветцеля? Там добрі закуски.

У ресторані ми замовили пиво й закуску. Офіціант приніс пиво— холодне, у високих запітнілих кухлях. Подали з десяток різних закусок.

— Як ти вчора — добре погуляв? — спитав я.

— Не сказав би.

— А як тобі пишеться?

— Кепсько. Друга книжка застряла й ані руш.

— У всіх так буває.

— Авжеж, авжеж. Тільки мені від цього не легше.

— А в Південну Америку ти ще хочеш?

— Хочу.

— Чому ж ти не їдеш?

— Через Френсіс.

— То візьми її з собою.

— Така подорож — не для неї. Вона любить інше. Велике товариство.

— Тоді пошли її під три чорти.

— Не можу. Я маю щодо неї певні обов'язки.

Він одсунув тарілку з нарізаними огірками й узявся за маринованого оселедця.

— Що тобі відомо про леді Брет Ешлі, Джейку?

— Леді Ешлі — її прізвище. Брет — ім'я, — сказав я. — Вона гарна дівчинка. Розлучається з чоловіком і має намір вийти заміж за Майкла Кембелла. Майкл тепер у Шотландії. А що?

— Вона надзвичайно приваблива жінка.

— Згоден.

— В ній є щось особливе, якась витонченість. Вона здається мені винятково витонченою і щирою.

— Вона дуже гарна.

— Я навіть не знаю, чим вона так вабить до себе, — сказав Кон. — Певно, це порода.

— Бачу, вона тобі припала до серця.

— Дуже. Мені навіть здається, що я закохався в неї.

— Вона п'яниця, — сказав я. — Вона кохає Майкла Кембелла й вийде за нього заміж. А він колись нечувано розбагатіє.

— Я не вірю, що вона вийде за нього заміж.

— Чому?

— Не знаю. Не вірю — і край. Ти з нею давно знайомий?

— Давно, — сказав я. — Вона була сестрою в госпіталі, де я лежав під час війни.

— Певно, вона тоді була ще дитина.

— Їй тепер тридцять чотири.

— А коли вона одружилася з Ешлі?

— Під час війни. Відразу по тому, як її коханого прибрала на той світ дизентерія.

— Я чую в твоєму голосі сарказм.

— Даруй, це ненавмисне. Але так було.

— Я не вірю, що вона може одружитися з тим, кого не кохає.

— А проте вона робила це двічі.

— Не вірю.

— Слухай, — сказав я, — нащо ти чіпляєшся до мене з дурними запитаннями, якщо тобі не подобаються відповіді?

— Я про це тебе не питав.

— Ти просив мене розповісти про Брет Ешлі.

— Але не просив наговорювати на неї.

— Ет, іди ти до дідька.

Він сполотнів і підвівся, блідий і лютий, над столом, заставленим закусками.

— Сідай, — сказав я. — Не дурій.

— Забери свої слова назад!

— Та кинь ти свої школярські штучки.

— Забери свої слова назад.

— Про мене. Як хочеш. Я знати не знаю Брет Ешлі. Задоволений?

— Ні. Не це. Ти послав мене до дідька.

— Не йди до дідька, — сказав я. — Сиди тут. Ми ж тільки почали снідати.

Кон усміхнувся й сів. Скидалося на те, що він зрадів можливості сісти. Цікаво, що він у біса робив би, якби не сів?

— Тобі очорнити людину — за іграшку, Джейку.

— Вибач. У мене лихий язик. Але я ніколи не лихословлю навмисне.

— Знаю, — сказав Кон. — Ти ж, зрештою, мій найліпший друг, Джейку.

«Отакої», — подумав я, а вголос сказав:

— Я не хотів образити тебе. Пробач.

— Та нічого, все гаразд. Я вже не серджуся.

— От і добре. Давай замовимо ще чогось.

Попоївши, ми перейшли до кафе «Де-ля-Пе» й випили кави. Конові явно кортіло знову завести мову про Брет, але я не піддавався. Ми побалакали про те про се, а потім я попрощався з ним і пішов на корпункт.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

О п'ятій годині я був у готелі «Крійон» — чекав Брет. Вона не з'являлась, отож я сів і написав кілька листів. Листи вийшли не дуже вдалі, але я сподівався, що папір із зображенням і адресою готелю «Крійон», на якому вони були написані, компенсує все. Брет так і не прийшла, і за чверть до шостої я спустився в бар і випив з барменом Жоржем по коктейлю «Джек Роуз». У барі Брет теж не було, і я, перше ніж вийти, ще раз пошукав її нагорі, оглянув вестибюль, а тоді взяв таксі й поїхав до кафе «Селект». Переїжджаючи Сену, я бачив буксир із цілою флотилією порожніх барж, що високо сиділи у воді. Вони пливли за течією, й на кожній за стерном стояв матрос, готуючись пройти під мостом. Річка милувала око. В Парижі завжди приємно переїздити мостом.

Таксі об'їхало пам'ятник винахідникові семафора, що сам править за семафор, завернуло на бульвар Распай, і я відкинувся на сидінні, щоб не бачити цього відрізка дороги. їзда бульваром Распай завжди нудить мене. На лінії Париж-Ліон-Марсель є перегін між Фонтенбло й Монтеро, який навіює мені смертельну тугу щоразу, як я ним їду. Певно, такі мертві місця в знайомих маршрутах викликані якимись асоціаціями. У Парижі є чимало вулиць, не менш бридких, ніж бульвар Распай. І пішки я тим бульваром ходжу спокійно. А от їхати ним для мене — мука. Певно, я колись прочитав щось про нього. А на Роберта Кона діє так весь Париж. Цікаво, звідки в Кона ця нелюбов до Парижа? Чи не від Менкена? Менкен, по-моєму, ненавидить Париж. А стільки