Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— А далі що?
— Я позичив негрові щось із своїх речей і пішов з ним вимагати належні йому гроші. Нам заявили, що з негра самого належить скільки-то там за потрощені стільці. Цікаво, хто ж це все перекладав? Невже я?
— Навряд щоб ти.
— Твоя правда. Не я. Там був іще один американець. По-моєму, ми відрекомендували його як представника Гарварда у Відні. Тепер я пригадую його. Він там вивчає музику.
— І чим воно скінчилося?
— Негарно, Джейку. Немає в світі справедливості. Імпресаріо заявив, що негр обіцяв не збивати того віденця з ніг. Заявив, що негр порушив умови контракту. Не можна, мовляв, нокаутувати віденця у Відні. «Господи, містере Гортон, — сказав негр, — я сорок хвилин тільки те й робив, що намагався не зачепити його. Той білий хлопець, видно, домахався кулаками до того, що надірвався. Я його жодного разу не вдарив».
— Йому заплатили хоч що-небудь?
— Анічогісінько, Джейку. Добре, хоч повернули одяг. І то без годинника: хтось поцупив. Чудовий був негр. Даремно тільки його занесло до Відня. Негарно все вийшло, Джейку. Негарно.
— Куди ж подівся негр?
— Повернувся до Кельна. Він живе там. З дружиною. Має діток. Обіцяв написати мені й вислати гроші, які я йому позичив. Чудовий негр. Сподіваюсь, я дав йому правильну адресу.
— Побачимо.
— То що, може, поїмо? — сказав Білл. — Чи ти хочеш послухати про інші мої пригоди?
— Розказуй.
— За столом.
Ми спустилися сходами й вийшли на бульвар Сен-Мішель.
Був теплий червневий вечір.
— Куди підемо?
— Може, на острів?
— Ходім.
Ми пішли бульваром. На перехресті вулиці Данфер-Рошеро й бульвару стоїть скульптура: двоє чоловіків у довгих шатах.
— Я знаю, хто це, — сказав Білл, оглядаючи пам'ятник. — Добродії, що вигадали фармацію. Затям собі: я в Парижі, мов риба у воді!
Ми поминули пам'ятник.
— А тут напихають опудала, — сказав Білл. — Хочеш купити що-небудь? Гарненько напханого собачку.
— Ходімо, — сказав я. — Ти трохи перебрав.
— Гарнесенькі напхані собачки, — сказав Білл. — Вони так прикрасять твоє житло.
— Ходімо.
— Тільки одного собачку. Мені що пес, що без — однаково. Але тобі ж пе однаково, Джейку! Тільки одного собачку!
— Ходімо.
— Купи — і ти без нього жити не зможеш. Звичайний обмін. Ти їм — гроші. Вони тобі — напханого собачку.
— Купимо, коли вертатимемось.
— Що ж, як знаєш. Дорога в пекло вимощена некупленими опудалами собак. Я вмиваю руки.
Ми пішли далі.
— Чого тобі раптом далися ті собаки?
— Не уявляю життя без собак. Не уявляю життя без опудал.
Ми зупинилися біля будки й випили.
— Люблю випити, — сказав Білл. — Раджу й тобі, Джейку, попробувати.
— Ти мене випередив на ділу цистерну.
— Не похнюплюй носа. Ніколи не похнюплюй носа. Секрет мого успіху. Ніколи не похнюплюю носа. Ніколи не похнюплюю носа на людях.
— Де ти встиг набратися?
— Заглянув у «Крійон». Жорж змішав мені два «Джека Роуза». Жорж — велика людина. Знаєш, у чому секрет його успіху? Він ніколи не похнюплює носа.
— Ще три чарки перно — і ти похнюпиш-таки носа.
— Не на людях! Якщо я відчую, що ніс мій хнюпиться, я зникну. У таких справах я мов той кіт.
— Гарві Стоуна бачив?
— Бачив — у «Крійоні». В Гарві ніс похнюплений. Він не їв три дні. Взагалі кинув їсти. І зникає, мов той кіт. Сумно дивитися.
— За Гарві не турбуйся.
— От і добре. Якби він ще не зникав, мов той кіт. Щоразу лякаюсь.
— Що робитимемо ввечері?
— Байдуже. Тільки не похнюплюймо носа. Що, як тут подають круто зварені яйця? Якщо тут є круті яйця, нам не треба буде теліпатись на острів.
— Ні,— сказав я. — Треба поїсти по-людському.
— Моє діло — пропонувати, — сказав Білл. — То підемо?
— Ходімо.
Ми пішли далі бульваром. Нас випередив фіакр. Білл подивився йому вслід.
— Бачиш отого коня? Матимеш його опудало в дарунок від мене на різдво. Кожному приятелеві — по опудалу. Зрештою, я — письменник-натураліст!
Нас перегнало таксі, хтось у ньому замахав рукою, потім постукав у скляну перегородку, щоб водій зупинився. Таксі під'їхало до тротуару. В ньому сиділа Брет.
— Прекрасна фея, — мовив Білл. — Зараз вона викраде нас.
— Вітаю! — сказала Брет. — Вітаю!
— Знайомтеся. Білл Гортон. Леді Ешлі.
Брет усміхнулася Біллові.
— Я щойно повернулася. Ще навіть у ванні не скупалась. Майкл приїздить увечері.
— Чудово. Ходімо десь поїмо, а потім гуртом поїдемо його зустрічати.
— Я мушу скупатися.
— Пусте! Ходімо.
— Мушу скупатися. Він приїздить аж о дев'ятій.
— То хоч випий з нами перед ванною.
— Оце вже інша річ. Це діло.
Ми сіли в таксі. Водій обернувся.
— До найближчого бістро, — сказав я.
— Ні, краще вже до «Клозері», — сказала Брет. — Мене від поганого коньяку просто верне.
— «Клозері-де-Ліла».
Брет обернулася до Білла.
— Ви давно в цьому чумному місті?
— Оце сьогодні приїхав з Будапешта.
— І як вам Будапешт?
— О, дуже сподобався. Будапешт — чудове місто.
— А тепер спитай його про Відень.
— Відень, — сказав Білл, — дивне місто.
— Таке саме, як Париж, еге? — Брет усміхнулась йому, мружачи очі.
— Справді,— сказав Білл. — Як Париж у цю хвилину.
— Бачу, мені вас не наздогнати.
Коли ми влаштувалися на терасі «Клозері-де-Ліла», Брет замовила віскі із содовою, а Білл — іще чарку перно.
— Ну, як ти, Джейку?
— Раюю, — сказав я. — Як у бога за пазухою.
Брет подивилася на мене.
— А я жалкую, що поїхала. Тільки дурень може кинути Париж.
— Тобі там було добре?
— Атож. Там так цікаво. Хоча й не дуже весело.
— Знайомих зустрічала?
— Майже нікого. Та я нікуди й не ходила.
— А на пляж?
— Теж ні. Не робила нічогісінько.
— Нагадує Відень, — озвався Білл.
Брет глянула на нього, мружачи очі.
— То он як було у Відні.
— У Відні було всіляко.
Брет знов усміхнулась йому.
— У тебе гарний приятель, Джейку.
— Свій хлопець, — сказав я. — Він набиває опудала.
— Ну, це було в іншій країні,— сказав Білл. — І крім того, усі тварини були дохлі.
— Ще по одній, — сказала Брет, — і я біжу. Пошли, будь ласка, гарсона по таксі.
— Та їх там ціла верениця. Перед самісіньким входом.
— Гаразд.
Ми випили ще по одній і посадили Брет у таксі.
— Отже домовились: у «Селекті», о десятій. І його бери з собою. Я буду з Майклом.
— Неодмінно прийдемо, — пообіцяв Білл.
Таксі рушило, і Брет помахала нам рукою.
— Оце-то дівчина! — сказав
