Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Це ви, мосьє Барнс? — озвалася консьєржка.

— Так, я.

— Прийшла якась дама, збудила всю вулицю. Це ж тільки у злодіїв бувають справи о такій порі! Хоче, мовляв, побалакати з вами. Я сказала, що ви спите.

Потім я почув голос Брет. Спросоння я чомусь вирішив, що то Жоржет. Не знаю чому. Адже вона не знала моєї адреси.

— Впустіть її, будь ласка.

Брет піднялася сходами. Я побачив, що вона зовсім п'яна.

— Вийшло по-дурному, — сказала вона. — Таке зчинила. Ти ж не спав, правда?

— А що ж я, по-твоєму, робив?

— Не знаю. Котра година?

Я подивився на годинник. Пів на п'яту.

— Я й уявлення не мала, котра година, — сказала Брет. — Послухай, дозволь людині сісти, га? Ти не гнівайся, любий. Я оце щойно попрощалася з графом. Він привіз мене сюди.

— Що він за один? — спитав я, дістаючи бренді, содову і склянки.

— Мені — крапельку, — сказала Брет. — Не намагайся споїти мене. Граф? Нічого хлопець. Свій.

— Він таки граф?

— Будьмо. По-моєму, граф. Принаймні має право називатися. Про людей він знає геть усе й навіть більше. Звідки він усе те бере, га? У нього мережа кондитерських в Америці.

Вона надпила зі склянки.

— Він так і сказав: мережа. Начебто так. Він їх усіх сплів докупи — розповів, як саме. Ото цікаво! Але він — свій. Цілком. Це зразу видно.

Вона надцила ще трохи.

— Ти мене краще спитай, навіщо він мені. Слухай, ти ж не сердишся, правда? Знаєш, він дуже допомагає Зізі.

— А Зізі — справжній герцог?

— Певно, справжній. Тільки грецький. А художник — кепський. Знаєш, граф мені сподобався.

— Де ви з ним були?

— Скрізь! Він оце щойно привіз мене сюди. Пропонував десять тисяч доларів, якщо я поїду з ним у Біарріц. Скільки це фунтів?

— Близько двох тисяч.

— Сила грошей. Я йому сказала, що не можу. Він сприйняв це дуже галантно. Я йому сказала, що в мене забагато знайомих У Біарріці.

Брет засміялася.

— Та пий же, — сказала вона.

Доти я тільки раз пригубив склянку. Я зробив добрий ковток.

— Оце вже краще, — сказала Брет. — Вийшло дуже смішно. Він пропонує: їдьмо в Канни. Я кажу, в мене забагато знайомих у Каннах. Тоді в Монте-Карло. Я кажу, в мене забагато знайомих у Монте-Карло. Кажу, в мене скрізь забагато знайомих. І, між іншим, воно й справді так. Потім я попросила, щоб він привіз мене сюди.

Вона дивилася на мене, спершись зап'ястком на край столу, тримаючи в пальцях склянку.

— Не треба на мене так дивитися, — сказала вона. — Я призналася йому, що кохаю тебе. І це, між іншим, правда. Не дивись на мене так. Він сприйняв це з біса галантно. Хоче повезти нас завтра вечеряти. Поїдеш?

— Чому б і ні?

— Ну, я, мабуть, піду.

— Вже?

— Я тільки хотіла глянути на тебе. І заманеться ж таке, правда? Може, вдягнешся і зійдеш зі мною? Він чекає з машиною тут недалеко.

— Граф?

— Власною персоною. І шофер у лівреї. Хоче покатати мене. Поснідаємо в Булонському лісі. Цілий кошик делікатесів. Набрав у Зеллі. Дюжина пляшок «Мюмма». Не спокусишся?

— Мені треба вранці працювати, — відповів я. — Та й однаково тебе я вже не наздожену — тільки нудьгу наганятиму.

— Не будь дурнем.

— Не можу.

— Ну, гаразд. Передати йому вітання?

— Авжеж. Найтепліші.

— На добраніч, любий.

— Я чую в голосі сльози?

— Ну й бридкий же ти.

Ми поцілувалися на прощання, і Брет затремтіла.

— Краще я піду, — сказала вона. — На добраніч, любий.

— Ти могла б і не йти.

— Ні.

На сходах ми поцілувалися ще раз, я гукнув консьєржці, і та пробуркотіла щось, ідучи до дверей. Я повернувся нагору й у відчинене вікно дивився, як Брет підійшла до великого лімузина, що чекав коло тротуару під ліхтарем. Вона сіла, й машина рушила. Я відвернувся. На столі стояли порожня склянка і склянка, наполовину наповнена бренді з содовою. Я виніс обидві на кухню й вилив недопите в раковину. Потім вимкнув світло в їдальні, сів на ліжко, скинув капці й ліг. І через оцю-от Брет я плакав! Але тут я згадав, як вона йшла вулицею й сідала в машину, і, певна річ, за мить мене знов охопив відчай. Удень не штука вдавати із себе залізного. Інша річ — уночі.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Вранці я пройшов бульваром Сен-Мішель до вулиці Суфле й випив кави з булочкою. Ранок був гарний. У Люксембурзькому саду цвіли каштани. Приємна прохолода вранішнього повітря віщувала спекотний день. За кавою я перегянув газети, потім викурив сигарету. З ринку вже йшли квіткарки, в'яжучи на ходу букетики. В один бік поспішали студенти-юристи, в другий — студенти Сорбонни. Бульваром бігли трамваї, люди поспішали на роботу. Я проштовхався на задню площадку автобуса і доїхав до церкви Мадлен, а звідти пройшов бульваром Капуцинок до Опери й завернув до корпункту. Дорогою я проминув чоловіка, що продавав заводних жабок, і чоловіка, що продавав іграшкових боксерів. Я завернув убік, щоб не наступити на нитки, за допомогою яких його помічниця приводила в рух боксерів. Вона тримала їх у схрещених руках, але дивилася кудись убік. Продавець умовляв двох туристів купити іграшки. Ще троє туристів зупинилися поглянути. Я пішов далі за чоловіком, який штовхав перед собою коток, друкуючи великими літерами на тротуарі слово CINZANO. Скрізь, куди не кинеш оком, люди поспішали на роботу. Було приємно йти на роботу. Я перетнув вулицю й зайшов на корпункт.

Піднявшись до себе, я прочитав французькі ранкові газети, покурив, а тоді сів за машинку й добре попрацював цілий ранок. Об одинадцятій я взяв таксі, поїхав на Ке-д'Орсе й просидів з півгодини разом з десятком кореспондентів, слухаючи, як представник міністерства закордонних справ, молодий дипломат у рогових окулярах, відповідає на запитання. Прем'єр-міністр поїхав у Ліон виступати чи, точніше, вже повертався після виступу до Парижа. Кілька журналістів поставили запитання тільки для того, щоб послухати самих себе, кілька запитань поставили кореспонденти телеграфних агентств, яких справді цікавили відповіді. Ніяких новин не було. З міністерства я поїхав в одному таксі з Вулсі й Крамом.

— Що ти робиш вечорами, Джейку? — спитав Крам. — Тебе ніде не видно.

— Переховуюсь у Латинському кварталі.

— Треба буде колись туди зазирнути. В «Дінго». Там це, здається, наймодніше кафе?

— Так. А є й нове, ще краще— «Селект».

— Я давно збираюся, —