Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Я не знаю, чи ви любите квіти, сер, — мовив граф, — та все ж наважився принести вам ці троянди.

— Дайте-но їх мені.— Брет узяла квіти. — Налий сюди води, Джейку.

Я набрав на кухні води у великий глек, Брет засунула в нього троянди й поставила посеред обіднього столу.

— Ох і находилися ми сьогодні.

— Ти не пригадуєш — ми не домовлялися зустрітися в «Крійоні»?

— Ні. А хіба домовлялися? Виходить, я добряче впилася.

— Ви таки впилися, люба, — сказав граф.

— Отакої. Але граф виявився справжнім лицарем.

— Зате консьєржка тепер до тебе дуже ласкава.

— Ще б пак. Я дала їй двісті франків.

— Невже утнула таку дурницю?

— Не свої, його, — кивнула вона на графа.

— Я подумав, що її треба якось винагородити за нічний клопіт. Було ж так пізно.

— Він просто чудо, — сказала Брет. — Він завжди пам'ятає все, що було.

— Як і ви, люба.

— Скажете ж таке, — відповіла Брет. — Кому це потрібно? Послухай, Джейку, ти даси нам сьогодні випити?

— Візьми, а я тим часом одягнуся. Ти ж знаєш, де все стоїть.

— Та начебто знаю.

Вдягаючись, я чув, як Брет ставить на стіл склянки й сифон, а потім я почув їхні голоси. Я вдягався повільно, сидячи на ліжку. Я почував себе втомленим, і на душі було препогано. Брет увійшла до спальні зі склянкою в руці й сіла поруч мене.

— Що з тобою, любий? Перебрав?

Вона поцілувала мене в лоб.

— Ох, Брет, я так кохаю тебе.

— Любий, — сказала вона. Потім — Хочеш, щоб я спровадила його?

— Ні. Він симпатичний.

— Я спроваджу його.

— Не треба.

— Вирішено. Зараз спроваджу.

— Не можна ж отак раптово.

— Не можна, кажеш? Ось посидь тут. Він на мене молиться ясно?

Вона вийшла з кімнати. Я ліг долілиць на ліжко. Мені було зовсім зле. Я чув їхні голоси, але не дослухався. Брет повернулася й сіла на ліжко.

— Бідолахо мій любий! — Вона погладила мене по голові.

— Що ти йому сказала? — Я лежав, одвернувшись. Я не хотів бачити її.

— Послала його по шампанське. Він страшенно любить купувати шампанське. — І трохи згодом: —Тобі легше, любий? Голова ще болить?

— Уже не так.

— Лежи спокійно. Він подався на інший кінець міста.

— Чи не могли б ми жити разом, Брет? Невже не могли б просто жити разом?

— Мабуть, не могли б. Я б тебе зраджувала на кожнім кроці. Ти б цього не витримав.

— А тепер же витримую.

— Тепер — зовсім інше. Тут я винна, Джейку. Така вже я вдалася.

— Може, хоч на якийсь час поїдемо з Парижа?

— Це нічого не дасть. Якщо хочеш, можемо й поїхати. Але я не витримаю тихого життя в провінції. Навіть з коханим.

— Знаю.

— Погано, га? Я б сказала, що кохаю тебе, але ти й сам знаєш.

— І ти знаєш, що я тебе кохаю.

— Давай помовчимо. Слова тільки роз'ятрюють душу. Я поїду від тебе, поїду геть. Та й Майкл повертається.

— Чого ти хочеш їхати?

— Так краще для тебе. І для мене.

— Коли ти їдеш?

— Як тільки зберуся.

— Куди?

— в Сан-Себастьян.

— А не можна нам разом?

— Ні. Після всіх наших розмов це було б мукою.

— Ми ні до чого не домовилися.

— Ох, ти все знаєш не гірше, йіж я. Облиш, любий.

— Авжеж, — сказав я. — Я знаю, що ти маєш рацію. Просто я розклеївся, а коли я розклеююсь, то верзу всілякі дурниці.

Я сів, нахилився, знайшов свої черевики під ліжком, узувся. Потім встав.

— Не дивися так, любий.

— А як накажеш дивитися?

— Ох, не блазнюй. Я їду завтра.

— Завтра?

— Так. Хіба я не казала? Завтра.

— Тоді треба випити. Граф от-от повернеться.

— Так, йому вже час повернутися. Знаєш, я не бачила, щоб хтось так любив купувати шампанське. Він просто не знає міри.

Ми перейшли до їдальні. Я взяв пляшку бренді, налив Брет і собі. Задзвонив дзвоник. Я відчинив. За дверима стояв граф, а за ним — шофер із кошиком шампанського.

— Де накажете йому поставити, сер? — спитав граф.

— На кухні,— сказала Брет.

— Постав туди, Генрі,— кивнув граф. — А тепер іди вниз і принеси льоду. — Граф дивився крізь двері на кошик із шампанським. — Сподіваюсь, вино вам сподобається. Я знаю, що в Штатах у нас доброго вина не знайдеш, і сам не дуже на ньому розуміюся. Але це я взяв у приятеля-винороба.

— І серед виноробів у вас є приятелі! — сказала Брет.

— У нього свої виноградники. На тисячі й тисячі акрів.

— Як його звати? — спитала Брет. — Вдова Кліко?

— Ні,— відповів граф. — Мюмм. Він барон.

— Диво, та й годі! — сказала Брет. — Ми всі з титулами. Чому ти без титулу, Джейку?

— Запевняю вас, сер, — граф поклав руку мені на рукав, — від титулу немає ніякої користі. Він тільки вимагає витрат.

— Ну, не знаю. Часом він мені дуже прислужується, — сказала Брет.

— Мені він ще жодного разу не прислужився.

— Бо ви не вмієте ним користуватися. Я зі свого мала такі кредити, що аж згадувати страшно.

— Сідайте, графе, — сказав я. — Дайте я поставлю вашу палицю.

При світлі газової лампи граф дивився через стіл на Брет. Вона курила сигарету, струшуючи попіл на килим.

Побачивши, що я помітив це, вона сказала:

— Слухай, Джейку, так я можу пропалити тобі килим. Дай-но людині попільничку.

Я знайшов кілька попільниць і розставив їх. Шофер приніс відро з льодом, посипаним сіллю.

— Постав на лід дві пляшки, Генрі,— звелів граф.

— Накажете ще що-небудь, сер?

— Ні. Чекай у машині.— Граф обернувся до нас із Брет. — Як ви дивитеся на вечерю в Булонському лісі?

— Як хочете, — сказала Брет. — Я зовсім не голодна.

— Я завжди за добру вечерю, — сказав граф.

— Подати вино, сер? — спитав шофер.

— Так, подай, Генрі,— сказав граф. Він вийняв і простяг мені великий портсигар із свинячої шкіри. — Не бажаєте справжньої американської сигари?

— Дякую, — відповів я. — Я докурю свою сигарету.

Він одрізав кінчик сигари золотим ножичком, що висів на годинниковому ланцюжку.

— Я люблю, щоб сигара розкурювалася, — мовив граф. — Половину сигар, які нам продають, неможливо розкурити.

Він запалив сигару й попахкав, дивлячись через стіл на Брет.

— А розлучившись, леді Ешлі, ви втратите титул.

— На превеликий жаль.

— Ет, навіщо вам титул, — сказав граф. — Ви й так аристократка від голови до ніг.

— Дякую. Ви дуже люб'язні.

— Я не жартую. — Граф випустив хмару диму. — Я зроду не бачив, щоб отдк, як ви. Від голови до ніг. До кінчиків нігтів.

— Дуже мило з вашого