Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Він чудово танцює.
— Його є за що похвалити.
— Він мені подобається, — сказав я. — Страшенно подобається.
— Я збираюсь за нього заміж, — сказала Брет. — Дрібно. Я цілий тиждень про нього не згадувала.
— Хіба ти йому не пишеш?
— Та ти що! Я ніколи не пишу листів.
— Але він тобі, напевне, пише?
— Ще б пак. І дуже гарні листи.
— Коли ви повінчаєтесь?
— Звідки я знаю. Як тільки оформлю розлучення. Майкл умовляє свою матір, щоб вона підкинула потрібну суму.
— Може, я чим допоможу?
— Не мели дурниць. У Майклових родичів грошей хоч греблю гати.
Музика урвалася. Ми підійшли до столика. Граф підвівся.
— Чудово, — сказав він. — Ви танцюєте просто чудово.
— А ви не танцюєте, графе? — спитав я.
— Ні. Я надто старий.
— Отакої,— мовила Брет.
— Люба, я танцював би, якби це давало мені втіху. Для мене втіха — дивитись, як танцюєте ви.
— От і чудово, — сказала Брет. — Обіцяю коли-небудь станцювати виключно для вас. А чому це ніде не 'видно вашого малого Зізі?
— Зараз поясню. Бачите, я допомагаю йому, але не хочу, щоб він муляв мені очі.
— Так, він приємний у малих дозах.
— По-моєму, з нього будуть люди. Але я особисто не хочу, щоб він муляв мені очі.
— І Джейк його уникає.
— Він діє мені на нерви.
— Зрештою, — граф знизав плечима, — поки що не знати, що з нього вийде. Але мій батько приятелював з його батьком.
— Ходімо танцювати, — сказала Брет.
Ми почали танцювати. Було тісно й душно.
— Ох, любий, — зітхнула Брет, — я така нещасна! у мене виникло відчуття, що все це вже колись було зі мною.
— Хвилину тому ти була щаслива.
Негр загорлав:
— «Ти не обманеш…»
— А тепер — ні.
— А що сталося?
— Не знаю. Просто зробилося страшенно тяжко.
— «Ти не…», — заспівав негр. Він узявся за свої палички.
— Хочеш піти?
Немов у кошмарному сні, я відчував, що все повторюється: те, що було зі мною раніше, має спіткати мене знову.
— «обма…», — тихо співав негр.
— Ходімо, — сказала Брет. — Якщо ти не проти.
— «неш!» — прокричав негр і всміхнувся Брет.
— Гаразд, — відповів я.
Ми вибралися з натовпу. Брет пішла одягатися.
— Брет хоче йти, — сказав я графові.
Він кивнув.
— Уже? Ну що ж. Візьміть мою машину. Я ще трохи посиджу тут, містере Барнс.
Ми потисли один одному руки.
— Ми чудово провели вечір, — сказав я. — Будь ласка, дозвольте мені…— Я вийняв з кишені банкноту.
— Облиште, містере Барнс, — сказав граф.
Підійшла, вже в накидці, Брет. Вона поцілувала графа й поклала руку йому на плече, щоб він не підводився. Коли ми виходили, я озирнувся. За його столиком уже вмостилося троє дівчат. Ми сіли в лімузин. Брет назвала шоферові свій готель.
— Ні, не заходь, — сказала вона біля дверей готелю. Вона подзвонила, і їй відчинили.
— Ти серйозно?
— Так. Будь ласка.
— На добраніч, Брет, — сказав я. — Шкода, що ти скисла.
— На добраніч, Джейку. На добраніч, любий. Ми більше не побачимось.
Ми поцілувалися перед дверима. Вона відштовхнула мене. Ми поцілувалися знову.
— Ох, не треба! — сказала Брет.
Вона рвучко обернулася і ввійшла до готелю. Шофер одвіз мене додому. Я дав йому двадцять франків. Він приклав руку до кашкета, сказав: «На добраніч, сер», — і від'їхав. Я подзвонив. Двері відчинились, я піднявся нагору й ліг спати.
КНИГА ДРУГА
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Більше я не бачився з Брет, поки вона не повернулася з Сан-Себастьяна. Звідти від неї надійшла одна листівка з видом Кончі: «Любий! Тут мир і спокій. Привіт усім. Брет».
Не бачив я і Роберта Кона. Я чув, що Френсіс поїхала до Англії, а від Кона одержав записку, в якій він повідомляв, що на кілька тижнів їде з Парижа, ще сам не знає куди, але плекає надію, що я дотримаю слова, даного взимку, й візьму його з собою в Іспанію ловити рибу. Зв'язатися з ним, мовляв, я завжди зможу за допомогою його банкіра.
Брет не було, і Кон не докучав мені своїми турботами. Правду кажучи, я радів, що не треба грати в теніс, роботи було багато, я часто ходив на іподром, обідав з друзями, але здебільшого сидів у редакції, працюючи про запас, щоб наприкінці червня, коли ми з Біллом Гортоном поїдемо в Іспанію, можна було полишити все на секретаря. Білл Гортон приїхав, пробув кілька днів у мене й подався до Відня. Він був у піднесеному настрої і казав, що Штати — чудова країна, а Нью-Йорк — чудове місто. Там відбувся блискучий театральний сезон, і з'явилася ціла плеяда здібних боксерів напівважкої ваги. Кожен був здатний, трохи підрісши й набравши ваги, втерти носа самому Демпсі. Білл був сама життєрадісність. Він непогано заробив на новій книжці й сподівався заробити ще більше. Ми з ним добряче гульнули в Парижі, а потім він подався до Відня. Він мав намір повернутися за три тижні, щоб разом зі мною вирушити в Іспанію — рибалити й побувати на фієсті в Памплоні. Він писав, що Відень — чудово місто. Потім — листівка з Будапешта: «Джейку, Будапешт — чудове місто». Потім я одержав телеграму: «Буду в понеділок».
У понеділок увечері він приїхав. Я почув, як зупинилося таксі, підійшов до вікна й гукнув до нього. Він помахав мені і зник в під'їзді із своїми валізами. Я зустрів його на сходах і взяв одну валізу.
— Ну, — сказав я, — мандрувалося тобі, гадаю, чудово.
— Чудово, — погодився він. — Будапешт — просто чудове місто.
— А Відень?
— Розчарував мене, Джейку. Ох, розчарував. Я сподівався кращого.
— Чому ж? — Я діставав склянки й сифон.
— Я там запив, Джейку. Ох, і запив.
— Та невже? На, випий.
Біла потер лоба.
— Хоч убий, — сказав він, — не знаю, як воно сталось. Якось зненацька — раз! — і сталося.
— І довго тривало?
— Чотири дні, Джейку. Чотири божих дні.
— Де ж тебе носило?
— Не пам'ятаю. Написав тобі листівку. Це я пам'ятаю достеменно.
— А ще щось ти робив?
— Не певен. Можливо.
— Ну, далі. Розповідай.
— Хоч убий. Я б розповів, якби пам'ятав.
— Ну, ну. Випий оце і пригадаєш.
— Дещо, звісно, пригадую, — сказав Білл. — Якусь боксерську зустріч. Грандіозну зустріч на Віденський приз. І учасника-негра. Негра пам'ятаю добре.
— Ну, далі.
— Чудовий негр. Схожий на Тигра Флауерса, тільки втричі кремезніший. Зненацька всі почали кидати на ринг що попало. Всі, крім мене. Негр, бач, послав віденця в нокдаун. Негр підніс руку, хотів виголосити промову. Страшенно благородний негр. Він заговорив — і тут
